Ці підходи, виражені у відповідних теоріях моралі, можна розглядати як типологічне різні. Вони і насправді протистоять одна одній в питанні і, відповідно, проблемі походження ідеалу.

Однак, якщо розглядати їх з точки зору тільки проблеми ідеалу в цілому, то натуралістичні концепції ідеалу можна вважати в якості теорії походження і становлення ідеалу як форми ціннісної свідомості, тоді як трансценденталістські концепції – в якості теорії, що враховує логічні та психологічні аспекти функціонування ідеалу в сталому вигляді, як особливого роду - універсальною цінністю.

Власне, європейська культура починається з ідеалу єдності. В своїх ранніх формах він виражений в натурфілософському вченні про безконечну єдність начала Космосу, в гармонії з яким знаходиться істинність існування.

Давньогрецький мислитель Геракліт бачив причину негараздів і духовної смерті в відході від космічного закону - Логосу, який вважався тим універсальним зразком і основою порядку, а значить - прообразом ідеалу.

Антична уява про всесвітність найбільш повно втілилася у вченні стоїків, яке пізніше було сприйняте християнством. Стоїки і ранні християнські мислителі першими показали, що в умовах індивідуалізованого, автономного і взаємно обумовленого існування людини реалізація ідеалу можлива тільки лише як індивідуальне самовдосконалення, як переборення своїх вад (недоліків) - в моральному піднесенні кожної людини і одночасно в духовному єднанні людей. Ідеалом єдності обумовлений зміст морального обов'язку: любити ближнього, як самого себе.

Ця ідея єдності (в різних варіантах) проголошується чи передбачається в якості вищої моральної ідеї практично у всіх релігіях.

При цьому стверджується, що Царство Боже утверджується не на землі, а тільки у вищій сфері (душі, на небесах) і духовне єднання здобувається попри інше (меркантильне, наприклад). З підґрунтям ідеалу єдності як солідарності пов'язувалося з особливостями соціальної орієнтації групи, з встановленням справедливих форм власності і т. ін.

Мораль і, відповідно, ідеал як духовний феномен виявляється і утверджується в житті людей, в їх соціальних та особистісних відносинах. Ігнорування соціального виміру моралі (ідеалу), її (його) відображення в суспільних традиціях, в індивідуальних характерам також можна вважати свого роду утопізмом, якщо всі зусилля будуть спрямовані на досягнення найвищого ідеалу шляхом нівелювання інтересів всіх.

Кожна людина, кожна особистість формує свій власний ідеал. Так, вже І.Кант чітко визначав ідеал як уявлення особистості про щось довершене і необхідне людині для її ціннісної орієнтації: "...Ідеал слугує першообразом для всебічного наслідування йому; у нас немає іншого керівництва для наших вчинків, окрім поведінки цього божественного в нас, з яким ми порівнюємо себе, оцінюємо себе і покращуємо, ніколи, однак, не в змозі стати на один рівень з ним. Хоча не можна допустити об'єктивної реальності існування цих ідеалів, тим не менше не можна внаслідок цього вважати їх химеричними: вони дають необхідне керівництво розуму, який потребує розуміння в осягненні довершеності представника свого роду, щоб оцінити і виміряти відповідно цьому поняттю ступінь і недоліки недовершеного".

На початку XX ст. великий гуманіст Альберт Швейцер вказує на недовершеність моральних ідеалів, які формувалися етичною думкою, починаючи з античності. Він звертає увагу на певну закономірність: занепад культури призводить до воєн, а вони – в свою чергу – призводять до кризи моралі. Тобто, помічається якесь замкнене коло, в якому тісними взаємозалежностями пов'язані духовність (в даному випадку - моральний ідеал) та політика і економіка. Крах культури та гуманізму, нездатність етичних ідеалів спасти людство від жахів взаємного знищення і визначило безсилля всіх духовних постулатів. І вирішальну роль в цьому зіграло переважання матеріального над духовним. На жаль, ця тенденція є помітною і в наш час - на зламі тисячоліть. Людство, зауважує Швейцер, відмовилося від напрацьованого минулим і не створило нового, яке могло б заповнити собою порожнечу духовності. Певною мірою, А. Швейцер правий. Ідеал необхідний людині, бо саме по ньому вона моделює себе, свої вчинки, формує свою позицію, визначає мету свого життя, робить свій власний вибір.

СТРУКТУРА МОРАЛЬНОГО ІДЕАЛУ ТА ЙОГО ІСТОРИЧНЕ СТАНОВЛЕННЯ

Як вже говорилося вище, ідеал, будучи результатом моральної свідомості (уявлень людини, суспільства) має свою структуру.

Розрізняють: ідеал науковий, об'єктом вивчення і осмислення якого є пізнання абсолютної істини (ідеальна правда); ідеал естетичний, об'єктом пізнання та напрацювання якого вважається довершена краса (краса людини, краса природи); ідеал етичний (моральний).

Умовно, моральний ідеал теж має свою градацію: ідеал поведінки; ідеал вчинку (дії); ідеал добра; ідеал свободи; ідеал щастя; ідеал справедливості; ідеал милосердя; ідеал безсмертя; ідеал любові; ідеал дружби; ідеал праці; ідеал суб'єкта.

Звичайно, що така градація є досить-таки відносна, хоча вона і відповідає віковічному прагненню людини до досконалості, досягненню божественності, тобто подоланню в собі тваринних інстинктів того наносного та шкідливого, що з'являється обов'язково як необдуманий, спонтанний наслідок "хворобливих" моральних взаємовідносин між собі подібними. Не ідеал і реальність, не абсолютне і відносне, а абсолютне і особистісне повинні виступати в питанні морального ідеалу на перший план. Адже мораль саме персоналістично формує свої ідеї і, відповідно - ідеали. Не дивлячись нате, що моральні аксіоми здаються очевидними, кожна людина засвоює їх заново, проходячи свій шлях пізнання - відкидання чи прийняття того, що вже жило і діяло. Шлях не закінчується тоді, коли людина усвідомлює самого себе і свої ідеали, шлях цей - безкінечний. Як сказав поет А.Гаркар'ян: "Я знаю досконалості межі немає, є вічне прагнення до неї...". Уявлення про ідеал багатьох мислителів минулого і сучасності має подібні думки. Великий іспанський художник С.Далі