Вклад Платона в етику, в першу чергу, полягав в тому, що він систематизував вчення Сократа, проаналізував думки та висловлення попередніх філософів і поступово, відмежувавшись від різних філософських течій, прийшов остаточно до дуалістичного розуміння світових і суспільних процесів. Власне, дуалізм означає своєрідне співжиття тлумачень суб"єктивного та об"єктивного розуміння походження матеріального та духовного світу (буття).

В своїх творах Гілатон багато полемізує з різними філософами - своїми сучасниками та попередниками.

На початковому етапі, Платон не розмежовує психологію і етику, а душу як особливий стержень реального буття, вважає

33

посередником між світами. Душу Платон вважає безсмертною (в майбутньому ця його теза знайшла багато послідовників).

Душа як особливий субстрат складається з трьох частин: розумної, чуттєвої та хаотичної (стрімкої). Саме хаотична складова людської душі провокує людину на негативні вчинки, говорив Платон. Але, в людській волі приборкати її і врівноважити. За це відповідає розумна частина. 5Ікщо людина навчиться керувати своєю розумною частиною, то вона може позбутися вад.

Великою заслугою Платона в етиці є те, що він висуває ІДЕЮ БЛАГА, поєднуючи її з щастям, "...щасливі щасливі тому, що володіють благом..."

У "Федоні" Платон вустами Сократа говорить: ''...поки ми володіємо тілом і душа наша не відокремлена від цього зла, нам не оволодіти повністю предметом нашим бажань. ПРЕДМЕТ ЦЕЙ-ІСТИНА..."

Другою науковою заслугою Платона є те, що він почав аргументовано говорити про самовдосконалення. САМОВДОСКОНАЛЕННЯ він поєднує, є ідеєю ОБОВ'ЯЗКУ.

В праці '"Держава" Платон намагається поєднати людську діяльність і доброчинність, співвіднести благо людини з благом держави (суспільним благом).

Моральна категорія СПРАВЕДЛИВОСТІ у Платона теж невід'ємна від блага.

З Платоном пов'язане і таке широко відоме серед загалу поняття як "платонічне кохання", що стало сакраментальним виразом.

Платон займається дослідженням походження любові на основі стародавніх міфів, творів Гомера, аналізуючи їх.

Платон виділяє поняття, які стосуються еросу:

"гімерос" (запозичений в Гомера), що означає потяг, жагу;

"потос" - любовна жага. Ці поняття близькі до поняття "ерос", фактично вони - його синоніми.

В свій час Платон відокремлює з загального поняття "ерос" поняття "ліричного еросу" та "любовного потягу".

Платонівський твір "Федра", побудований у формі діалогів і фактично присвячений дослідженню кохання. Федра - хлопець,

*п л

який веде полеміку з самим Сократом про любов. Не маючи можливість говорити про жіночі принади, Платон обирає об"єктом милування прекрасного хлопчика. "Споглядаючи красу хлопчика...душа захоплюється і одержує тепло, відчуває звільнення від горя та радіє". Саме Платон вперше виділяє поняття "гомосексуалізму".

Платон перераховує складові компонента еросу: жага, пристрасть, яка є чужою розуму; екстаз;

тілесно-чуттєва насолода; розпуста; сором (як наслідок "нечистих" любовних проявів).

Платон вказує на дуже давню силу Еросу, можливо, наймогутнішу серед інших природних сил. У творі "Банкет" (7 промова Павсанія) мова ведеться про дорікання Федру в злитті двох еросів (Афродіт: небесної та земної). Тут, очевидно, мова йде про протилежність високо-поетичної та грубо-чуттєвої любові і поєднання двох начал - жіночого та чоловічого. Платон відчуває якусь особливу тілесність, якусь духовно-перетворювальну тілесність. Його Ерос є любов до тих меж, коли дві душі вже перестають існувати нарізно, зливаються " ...в дітях прекрасних та безсмертних". Було б недоречно говорити, що Платон проповідує чисто духовну любов, але було б і помилкою говорити, що він проповідує тільки чуттєву любов.

Він бере, власне, останню, але хоче її перетворити, зробити такою, щоб вінцем любові був чудовий результат - діти. Платон хоче такого перетворення світу, в якому плоть була б чистою і плоттю саме добрим, а не злим началом.

Достеменно, Платон ще не розумів, що це шлях не людський, а боголюдський. Він хотів прекрасної любові дещо на рівні підсвідомості. Саїйе в своєму трактуванні любові Платон поєднав

з Еросом СВОЮ ТЕОРІЮ ПІЗНАННЯ.

_———————-~

Я№. ІДЬАЛ ЯК МОРАЛЬНА ПРОБЛЕМА ЕТИЧНОГО ПОШУКУ

В специфічно етичному розумінні ідеал передбачає деякий універсальний, тобто незмінний в залежності від обставин, осіб, індивідуальних смаків стандарт. Ідеал - це те, що по-перше вважається найбільш універсальним і, як правило, абсолютне моральне уявлення про благо і належність, а по-друге, це - образ досконалості у відносинах між людьми або - у формі суспільного ідеалу — таке влаштування суспільства, яке - в свою чергу, може забезпечити цю досконалість, а по-третє, це - безумовний ЗРАЗОК МОРАЛЬНОЇ ОСОБИСТОСТІ.

Важливою філософською проблемою залишається проблема співвідношення ідеалу і реальності. В її рішенні можна виділити два основних підходи - натуралістичний та

трансценденталістський.

Натуралістичний ідеал в цілому виводиться з емпіричної -природної чи соціальної- реальності, або вважається повністю нею обумовленим. В рамках такого підходу виділяють три трактування

ідеалу.

По-перше, ідеал може розумітися як результат узагальнення та абсолютизації в культурі того, що складає предмет потреб людини.

Наприклад, віковічне задоволення всіх його потреб (їжа, житло, дітонародження та ін.) 1 це - обов'язкове не тільки для одного, а для всіх.

По-друге, ідеал може уявлятися як результат узагальнення норм і правил для відволікання цієї сутності від конкретних завдань. Так люди, на основі досвіду приходять до розуміння того, що в певних ситуаціях належить чинити певним чином і це розуміння знаходить своє відображення в законі, нормі правилі. Так, як скажімо в "золотому правилі": "Чини з іншими так, як ти хочеш, щоб чинили з тобою".

По-третє, ідеал може розумітися як вимога, що витікає з соціальної чи індивідуальної діяльності або цінність, яка розкриває перед людиною більш ширші перспективи. Ідеал зберігає при цьому образ досконалості. Це важливо для світосприйняття людини, оскільки ставить перед нею завдання самовдосконалення.В той же час, саме такий ідеал - у такому