роками зростатиме (дане твердження продемонстроване в додатку 1). Тобто, згідно закону попиту та пропозиції, на ринку навчання, який настільки динамічно розвивається (кількість бажаючих отримати вищу освіту зросла більш як в 2 на протязі 1994-2002 рр.) повинні виникати організації, які готові надати бажаючим якісні освітні послуги. Але виникає законне питання: "Хто ж платить за освіту". Адже безоплатної освіти не існує. Хтось повинен заплатити заробітну плату викладачу, оплатити рахунок за опалення, електроенергію, дати кошти на організаційні витрати і т.д. Тож говорячи про існування "безоплатної освіти", ми забуваємо, що в такому випадку за навчання студента платить держава. Так, в Радянському Союзі за навчання платила держава, але, в принципі, вона готувала спеціалістів для власного господарства. На сьогоднішній день державний сектор економіки з кожним днем зменшується, тому державі, як суб'єкту підприємницької діяльності, є невигідно оплачувати підготовку спеціалістів, які в майбутньому в кращому випадку – працюватимуть на приватних підприємствах, в гіршому – емігрують за кордон (слід зазначити, що остання тенденція отримує все ширшого і ширшого посилення, особливо щодо фахівців інженерних спеціальностей). Отже, цілком природним є існування платної освіти.
Спробуємо проаналізувати ціни на навчальному ринку України. Перш за все він характеризується високим рівнем спекулятивності. Існують ряд спеціальностей, навчання за якими набагато дорожче. Для прикладу візьмемо ціни за навчання в м.Донецьку (вибір даного міста зумовлено наявністю достовірної статистичної інформації щодо вартості освітніх послуг в ВНЗ). Так, навчання в Донецькому національному університеті за спеціальністю "Правознавство" обійдеться студенту в 8424 грн/рік, спеціальність "Міжнародні відносини" – 7786 грн/рік економічні спеціальності – в 4200-4600 грн/рік, інші спеціальності, як от "Біологія", "Хімія" тощо – в межах 1900-2700 грн/рік. В Донбаському гірничо-металургійному інституті підготовка інженера обійдеться в 1200-1400 грн/рік Дані наведені згідно інформації, розміщеної на офіційному сайті Міністерства освіти і науки України. Виникає запитання чи справді підготовка фахівця з правознавства обійдеться в 4 рази дорожче, ніж інженера-металургійника? Спробуємо подивитися на дану проблему з іншої сторони.
За що готові заплатити сьогоднішні студенти? Напевне вони очікують, що їхні майбутні прибутки повернуть сьогоднішні витрати на навчання. Тому природно, що на сьогоднішній день майбутній юрист готовий заплатити 8424 грн/рік. Адже ні для кого не є секретом, що хороший юрист на сьогодні отримує місячну заробітну плату 1500 грн і більше. Якщо ж подивитись на випускника педагогічного інституту, заробітна плата якого становитиме після закінчення в середньому 294 грн/місяць ( а якраз на такому рівні Міністерством праці та соціальної політики зафіксований середній дохід працівника освіти в травні 2003р.), то зрозуміло, що така спеціальність не є ринковою, а, отже, ціна за навчання повинна бути невисокою.
Питання 3. За що ж платить студент?
Цілком логічним наслідком такої ситуації на ринку є виникнення величезної кількості приватних навчальних закладів, які готові за досить помірні ціни ( а ціни в таких закладах, як правило, набагато нижчі, ніж в ВНЗ, які існують вже десятиріччями) задовольнити попит населення на освіту. Судячи з кількості комерційних навчальних закладів дана справа є досить прибутковою. З іншого боку ВНЗ, що фінансуються з державного бюджету (в подальшому їх називатимемо традиційними ВНЗ) та володіють сформованим викладацьким складом, теж не хочуть опинитися поза межами "освітнього" грошового потоку. Тож вони готові разом з студентами, освіту яких оплачує держава, навчати студентів-платників. Тобто існує три можливі варіанти: платне навчання в новоствореному ВНЗ, платне навчання в традиційному ВНЗ, безплатне навчання в традиційному ВНЗ. Проаналізуємо ці варіанти.
Вступ. Звичайно, з точки зору витрат для студена найкраще поступити на державну форму навчання. Але для цього потрібно витримати досить серйозний конкурс при вступі, при чому досить часто такий "конкурс знань" перетворюється в "конкурс батьківської кишені". При цьому, якщо вірити слухам, плата за навчання не набагато перевищує "конкурсний внесок" за вступ на державне місце. З іншої сторони можна поступити на платну форму навчання в традиційний ВНЗ. При цьому в більшості вищих навчальних закладів вступні випробування для платників є нескладними. Можливий ще один варіант – а саме вступ в комерційний ВНЗ. При цьому, як правило, вступні іспити нагадують легку співбесіду. Тобто комерційні ВНЗ в цьому аспекті поза конкуренцією.
Навчання. Традиційні ВНЗ на протязі багатьох років формували викладацький колектив. Дуже часто, особливо в університетах з довгою історією, в таких ВНЗ існує атмосфера поклоніння перед знаннями. З іншої сторони державний бюджет не забезпечує нормальних стимулів для роботи викладачів. Низькі заробітні плати (якщо вірити ЗМІ сьогодні професор отримує оклад від 600 до 1100 грн ) змушують викладачів шукати інші джерела існування. Звідси й вникають здачі сесій за гроші і т.д. Як наслідок – викладач замість того, щоб якнайкраще навчити студента змушений думати про можливі додаткові заробітки. Нестача коштів призводить також до відсутності комп'ютерної техніки, поганого забезпечення навчальною літературою тощо. Прийняття в таких ВНЗ студентів на платній основі дозволило дещо покращити фінансування. Зокрема, спостерігаючи за навчанням в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу ( а я там зараз навчаюсь на підготовчому відділені) не можу не відзначити позитивні тенденції. З іншої сторони викладач не знає – хто в нього платник, а хто – ні. Тому відношення до студентів обох форм навчання однакове. Тож можна стверджувати що в такому ВНЗ надаються освітні послуги однакової якості як студенту- платнику, так і студенту-державнику.
Я, починаючи писати цю роботу,