Тема: Соціологічна теорія особистості

Особистість як об’єкт вивчення соціології

Соціалізація.

Проблеми типології особистості в соціології.

1) В наш час актуалізується проблема включення особистості в соціальну цілісність, в соціальну структуру суспільства, де вона є основним елементом. Проте поруч з поняттям "особистість" в нашому повсякденному і науковому вжитку звичними стали й такі терміни, як "людина", "індивід", "індивідуальність". Людина — поняття найбільш загальне, родове, яке виникає з моменту виділення homo sapiens. Індивід розуміється як окрема, конкретна людина, як одиничний представник людського роду. Індивідуальність можна визначити як сукупність рис, що відрізняють одного індивіда від іншого, причому виділення різних рис проводиться на найрізноманітніших рівнях — біохімічному, нейрофізіологічному, психологічному, соціальному та інших. Поняття особистості вводиться для виділення (акцентування) неприродної ("надприродної", соціальної) сутності людини і індивіда, тобто акцент робиться на соціальній стороні людини. Людина в цьому ключі виступає як носій соціальних якостей і рис, певне поєднання яких і визначає її як особистість, і саме в цьому розумінні) людина виступає в якості висхідного окремо взятого елемента соціальної структури, а особистість — в якості особливої соціологічної категорії.

Отже, особистість (зауважимо, що в соціології існує понад 60 визначень особистості) — це інтегральна соціальна якість, яка формується у індивіда процесі включення його в систему суспільних відносин, опанування ним матеріальних, духовних предметів людської культури, соціального досвіду. Особливості фізичної і науково-психологічної організації індивіда — одна із умов формування особистості, але її сутність усе ж визначається соціальним середовищем.

2) Процес засвоєння особистісних якостей людиною на різних етапах її існування визначається в соціології поняттям "соціалізація" (лат. socialis - суспільний). Під соціалізацією розуміється процес входження (включення) індивіда у соціум, що породжує зміни в соціальній структурі суспільства і в структурі особистості. Правда, іноді уявляють, що процес соціалізації охоплює навчання дітей, підготовку до дорослого життя, засвоєння елементарних правил суспільного життя. Насправді це лише вузьке значення даного тер-міну. Соціологи користуються більш ширшим тлумаченням. Соціалізація — складний процес засвоєння соціальних ролей і культурних потреб, який починається з малечого віку і закінчується в глибокій старості (із смертю людини).

Шкільне, університетське, виробниче або будь-яке інше навчання — лише технічний захід, організований для набуття знань. Однак навчання предмету і навчання життю — зовсім різні речі. Ніякий вчитель, ніяка школа не можуть раз і назавжди навчити людину бути хорошою дружиною або домогосподаркою, сім'янином, бізнесменом, музикантом, справжнім спеціалістом будь-якої справи. Цьому треба навчатися все життя, здійснюючи помилки і долаючи їх, але робити все це не в штучних, а реальних умовах життя.

Процес соціалізації в соціології розглядається як двоєдиний процес інтеріоризації і екстеріоризації.

Під інтеріоризацією розуміється перехід зовнішніх за своєю формою процесів у внутрішні процеси свідомості, за яким вони зазнають відповідну трансформацію, узагальнюються, стають здатними до подальшого розвитку. Під екстеріоризацією розуміється об'єктивація внутрішнього світу людини в її практичній діяльності. Найважливішими елементами соціалізації є: 1) соціальне середовище; 2) людина як суб'єкт діяльності; 3) спілкування; 4) суб'єкт соціалізації.

В соціологічній літературі (Ч. Кулі, Дж. Мід, 3. Фрейд,, Ж. Піаже, Я. Гелінський) в соціалізації зазвичай виділяють три періоди: дотрудовий, трудовий і післятрудовий і чотири стадії:*

рання (від народження до поступлення в школу);*

навчання (з моменту поступлення в школу до закінчення очних форм загальної і спеціальної освіти). Це період молодості, яка має, за Б. Ананьєвим, ранній (21—25 років) і пізній етап (26—34 роки);*

соціальна зрілість (основна, яка охоплює період активної трудової і сус-пільно-політичної діяльності);*

завершення життєвого циклу (з моменту припинення постійної трудової діяльності в рамках офіційних організацій).

Безпорадність дитини, її залежність від оточуючих примушує думати, що процес соціалізації відбувається за чиєюсь допомогою зі сторони. Так воно і є. Помічники —. це люди і установи. Їх називають агентами соціалізації.

Агенти соціалізації —: люди і установи (соціальні структури), які відповідають за навчання культурним нормам і засвоєння соціальних ролей. До них відносять:*

агентів первинної соціалізації — батьків, братів і сестер, бабців і дідів, близьких і далеких родичів, друзів сім'ї, однолітків, вчителів, тренерів, лікарів, лідерів молодіжних групувань;*

агентів вторинної соціалізації — представників адміністрації школи, учи-лища, університету (інституту), підприємства, армії, міліції, церкви, держави, засобів масової інформації, політичних партій і т. д.

Оскільки соціалізація в даному випадку поділяється на два види — первіс-ну і вторинну, остільки і агенти соціалізації діляться на первинних і вторинних.

Первинна соціалізація торкається безпосереднього оточення і включає перш за все сім'ю і друзів. Вторинна відноситься до опосередкованого, або формального оточення і складається із впливу установ і інститутів. Роль первинної соціалізації є великою на дотрудовому періоді і ранній та навчальній стадії, а вторинної — на трудовому і післятрудовому періоді і на стадії соціальної зрілості і завершення життєвого циклу особистості.

Агенти вторинної соціалізації впливають у вузькому напрямі, вони виконують одну-дві функції. Школа дає знання, підприємство — засоби існування, церква — духовне спілкування і т. п. Агенти первинної соціалізації універсальні, вони виконують безліч функцій: батько виконує роль здобувача засобів існування, опікуна, дисциплінатора, вихователя, вчителя, друга. Однолітки виступають в ролі партнерів з ігор і квазібатьків: старші діти опікуються і турбуються про молодших.