Як і більшість країн Європи, Україна – держава з багатонаціональним складом населення. Абсолютну більшість її 48-мільйонного народу становлять українці – 72,7 %, серед інших 130 національних спільнот переважають росіяни, євреї, білоруси, молдовани, болгари, поляки, кримські татари, угорці, румуни та багато ін. Загалом питома вага неукрахнців у нашій державі становить 27,3 %, або близько 14 мільйонів осіб.

Адміністративно-командна система колишнього СРСР ігнорувала і жорстоко придушувала потреби націонаьного розвитку. Демографічні та соціально-економічні процеси, які насаджувались тоталітарною владою, істотно змінювали в певних регіонах України співвідношення корінної й осілої людності внаслідок міграційних процесів. Ве це прирікало український народ на втрату національної самобутності, а націонаьні меншини – на асиміляцію.

Актуальність проблематики національних менших різко зросла із загостренням міжнаціональних відносин в ряді країн Центрально-Східної Європи після “оксамитових революцій” 1989-1991 рр., що наклало особливи й відбиток на перебіг євроінтеграційних процесів із перспективного розширення ЄС та інших об’єднань євродержав у східному напрямку. Окреме специфічне забарвлення дана проблематика має в сучасній Україні, високий ступінь полі національності населення якої, в деякій мірі визначає державну політику на міжнародній арені.

Ми – українці, відкрито проголосили світові, що будуємо демократичну правову державу, в якій однаково добре буде українцям і росіянам, євреям і полякам, білорусам і угорцям, болгарам і молдаванам, німцям і румунам, представникам усіх народів, для яких українська земля стала рідною. Проблеми міжнаціональних відносин стали одним з важливих аспектів діяльності Верховної Ради України, її комісій і комітетів з питань культури та духовного відродження, державного суверенітету, міжреспубліканських та міжнаціональних відносин.

Для сучасної України проблеми національних меншин і міжнаціональних відносин гостро актуалізовані ще тією обставиною, що вони відбуваються в процесі трансформації та побудови національної держави, не відходячи від принципів євро інтеграції задекларованої українською дипломатією. Процес формування нової держави, нового суспільства, передусім повинен спиратися на ідею єднання, яка б консолідувала це суспільство, стала б фундаментом його стабілізації, й цілком очевидно, що в багатонаціональній державі, якою є Україна, ця ідея повинна сприйматися всіма її громадянами незалежно від їх Національних відмінностей.

Забезпечення прав національних меншин стало єдиним з провідних політико-правових напрямів діяльності у становленні незалежної Української держави та у максимальному наближенні законодавства України до законодавства провідних європейських країн стосовно національних меншин і національних відносин.

Першим юридичним актом, де зафіксовано рівні права всіх етно-національних груп, що населяють Україну, стала Декларація про державний суверенітет. У ній проголошено, по-перше, що громадяни всіх національностей становлять народ України; по-друге, держава забезпечує рівність перед законом усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду та характеру занять, м’ясця проживання та інших обставин; по-третє, держава гарантує громадянам усіх національностей, які проживають на її території право вільного національного розвитку.

У 1991 р. Верховна Рада України прийняла Декларацію прав національностей, у якій сформульовано принципи національної політики Української держави. У документі робиться акцент на те, що держава гарантує усім народам, національним групам, громадянам, які проживають на її території, рівні політичні, соціальні, економічні й культурні права. Цей принцип конкретизувався в ряді положень, що захищали права національних меншин як колективних суб’єктів.

Закон України “Про національні меншини в Україні” прийнятий Верховною Радою в червні 1992 р., конкретизував і чітко визначив ряд положень задекларованих у двох попередніх документах.

Демократичні перетворення в державі сприяли зростанню національної свідомості, зумовили рух національних меншин до самоорганізації та ідентифікації, визначення свого місця в суспільстві, створення національно-культурних товариств. По суті діяльність національних меншин в Україні дублює зовнішню політику їхніх “материнських” держав, а також певною мірою зумовлює політику цих держав стосовно України, враховуючи чисельність та рівень організованості конкретних національних меншин.

Саме це і наштовхує на думки про реальний зміст українсько-російських відносин, а точніше російську політику щод України, яка визначається відновідно до становища російської національної меншини в Україні та характеризується неоімпералістичними прагненнями і зазіханнями з боку Російської Федерації (адже росіяни становлять понад 22 % всього населення України).

Не включаючи росіян, частка всіх інших національних меншин, приблизно однакова і становить 5,3 %. Питома вага жодної з них не досягає й одного відсотка.

Якщо порівняти питому вагу окремих спільнот у структурі сільського та міського населення, то побачимо, що національні спільноти менше присутні в структурі сільського населення і більш поширені у структурі міського. Як виняток, частка молдаван переважає в сільському населенні. Але при цьому спостерігаємо іншу крайність – максимальна репрезентованість єврейської общини у міському середовищі (1,4%), що має свої нюанси в підприємницькій, культурній та іншій діяльності євреїв в Україні. Загальна частка етнонаціональних меншин у струтурі сільського населення становить лише 13,5 %, міського – 34,2 %, в той час, коли чстка неукраїнців не перевищує 27,3% усього населення держави. Така диференціація є насамперед наслідком тго, що українці в україні протягом останніх століть були не субєктом, а обєктом демографічної, зокрема, міграційної політики.

Хоча кількісний аналіз національної структури населення необхідно доповнити територіальним аналізом. Для цього виділимо площу території, де переважають представники різних національних груп. Прості підрахунки засвідчують, що українці становлять переважну більшість майже на 95 % території. Інші національні спільноти становлять більшість: росіяни – в адміністративних одиницях середньої ланки АР Крим, також в трьох районах Луганської області, одному районі Сумської області, у восьми містах обласного підпорядкування Луганської області (включаючи