Кількісний аналіз національної структури населення як у компонентному, так і в територіальному відношенні дає змогу окреслити національний тип держави Україна, від якого залежить і обгрунтування її зовнішньополітичної конфігурації. За типологічною моделлю Ю. Шувалова, який виділяє такі чотири типи держав:

приктично однонаціональні;

з переважанням однієї нації за наявності значних меншин;

зі складаним, але етніно близьким національним складом;

з різнорідним національним складом.

Україну можна віднести до другого типу дежав. До цього ж типу відносяться такі сусідні держави, як Білорусь, Молдова, Словаччина і Румунія. Два інші сусіди, Польща і Угорщина – практично однонаціональні. В тай час як Росія – з різнорідним національним складом. Причому, з огляду на тенденції міждержавних міграцій, Україна поступово еволюціонуватиме до держав першого типу.

В цьому відношенні Україна, яка прагне набуття асоційованого членства з Європейським Союзом, повинна переймати досвід Словаччини та Румунії у сфері національної політикита міжнаціональних відносин, із досягеннням, у перспективі, подібної ситуації стосовно національних питань, яка має місце в сучасній Польщі і Угорщині.

Цілком реальним є той факт, що за допомогою окремих національних меншин, Україна зможе досягнути не лише максимального зближення із сьогоднішніми країнами-кандидатами до ЄС, а й статусу асоційованого члена ЄС. Адже асоціація з країнами Центрально-Східної Європи широко використовується в практиці зовнішньої політики Європейського Союзу. Укладення угоди про асоціацію, на зразок Європейських угод, якнайкраще відповідало б прагненням нашої держави. І в цьому випадку дуже допомогло б сприятливе ставлення і заохочення з боку польської, угорської, румунської, німецької та інших меншин України. Проте поки-що така можливість існує лише в перспективі, оскільки ЄС доволі обережно сприймає відповідну ініціативу України. Тому в найближчий період Україні необхідно реалізоувати всі можливості зближення з ЄС, що відкриваються на основі вже існуючого механізму взаємодії. І саме враховуючи чинники національного складу прикордонних областей України на її західному кордоні, відкривається цілком реальна перспектива створення зони вільної торгівлі, в той час, коли кордони Європейського союзу впритул наблизилися до українського кордону.

Однак до України, головним чином, відносяться вимоги з боку ЄС, щодо наявності стабільних державних інститутів, які гарантують демократію, верховенство закону, права людини, повагу до національних меншин та їх захист. Мова йде про повагу, толерантність та забезпечення захисту всіх національних меншин, які присутні в Україні. В тому числі й ромів (циган), які в даний час дистанціюються від українського суспільства, та й суспільство від них дистанціюється, а також про євреїв з їх масовою соціалізацією та інтеграцією в численні бізнес-структури України, одночасно зі своїми постійними нагадуваннями про неприпустимість розпалу міжнаціональної ворожнечі та антисемітизму в сучасному українському суспільстві.

Але цікавими в даному випадку є соціологічні дослідження Н. Паніної, задяки яким не лише спростовуються міфи про русофобію в Західній Уркаїні та про повсюдність антисемітизму по всій Україні. А також чітко прослідковується явище національної дистанційованості від ряду національних меншин, що має тенденцію до поширення. По суті це означає, що суттєво зменшується частка людей, котрі подумки допускають представників різних національностей як громадян Україниі, відповідно збільшується відсоток тих, хто взагалі не пускав би їх у країну.

Загальний підсумок масової свідомості на сьогодні такий, що за десять років незалежності України питома вага психологічно відкритих (схильних до національної толерантності) людей знизилася більше, ніж у три з половиною рази. Практично половину населення тепер складають громадяни з ізоляціоністськими постановами на міжнаціональні взаємини. Особливо за десять років зросла більше, ніж учетверо.

Якщо з 1992 року по 2001-ий відбувалося поступове зниження середнього показника загальної національної дистанційованості, то в 2002 році відбулося різке дистанціювання практично від усіх національностей. Цей факт пояснюється як резонансними подіями в сфері міжнародних відносин в останні роки, так і своєрідним відлунням “правого” ренесансу в Європі. До того ж мова йде як про відношення українців до різних національних меншин, так і про відношення цих меншин до самих українців.

Звичайно спахалів міжнаціональної ворожнечі в сучасній Україні не було, проте опитування показують, що громадська думка стривожена можливістю виникнення конфліктів саме на національній основі. Безумовно, що можливість реального погіршення ситуації не те, що наблизить, а максимально віддалить українське суспільство від перебігу євроінтеграційних процесів. Тому найважливішого значення набувають передусім такі заходи:

розробка державної програми у сфері національних відносин;

розробка на рівні органів державної влади засобів раннього попередження міжнаціональних конфліктів;

вирівнювання соціально-економічного розвитку регіонів;

цілеспрямована пропагадна міжнаціональної толерантності з ЗМІ за посиленої участі держави;

розширення повноважень органів державної влади на місцях, підвищення їхньої відповідальності за стан справ не тільки у своєму регіоні, а й в країні загалом.

Найважливішим інструментом реалізації державної національної політики має стати сукупність програмно-цільового та індивідуального підходів, що забезпечить об’єднання зусиль центральних органів влади, органів влади на місцях і національних громад у досягенні загальної мети поліпшення якості життя, задоволення культурних потреб, а також потреби контактів із генетично рідними країнами для всіх національних меншин України.

Висновок:

Таким чином, проблематика національних меншин, задоволення їх нагальних потреб і чітке оприділення їхнього статусу та ролі в суспільстві, тісно повязані з європейською зовнішньополітичного орієнтацію України, її іміджем на міжнародній арені, встановленням і