Наступний етап історичного розвитку економічної соціології пов'язаний з якісно новою ситуацією у взаємовідносинах між економікою та суспільством. Як тільки капіталістична економіка запрацювала на повну силу, постали й основні соціальні протиріччя цієї економічної системи (кризи початку XIX ст., антагонізм праці та капіталу, безробіття та ін.). Класична теорія в межах своєї парадигми не змогла пояснити ці моменти, навпаки, головний її постулат полягав у гармонії інтересів: чим вищі накопичення капіталу і його відтворення, тим вищий добробут усього суспільства.

Першим звернув увагу на соціальні протиріччя капіталістичного суспільства швейцарський економіст Ж. де Сісмонді, поставивши питання про взаємодію капіталістичної системи виробництва і споживання, законодавче обмеження розвитку великого капіталу, підтримку дрібних виробників.

Вагомий внесок у розвиток соціально-економічної думки зробив і О. Конт, який одним з перших вказав на характерні особливості індустріального суспільства, сформулював закони його функціонування і розвитку.

Соціальний підхід до економіки характерний для методології К. Маркса. Він розглядав закономірності економічного розвитку з позиції інтересів, діяльності і відносин між класами, які займають різне (в тому числі протилежне) становище в системі виробництва, розподілу, обміну і споживання суспільного продукту. Стрижнем соціального механізму розвитку капіталістичної економіки Маркс вважав класову боротьбу пролетаріату і буржуазії, в основі якої лежить протилежність класових інтересів щодо власності на засоби виробництва і відповідно — до політичної влади. Велику увагу К.Маркс і Ф. Енгельс приділяли вивченню конкретного становища робітничого класу, з'ясуванню політичного фактора розвитку економіки, ролі в цьому процесі держави, зокрема, місця буржуазної держави в регулюванні становища робітничого класу та використанні його праці.

Марксизм для свого часу був найповнішою теорією, яка пояснювала взаємодію економіки та суспільства. Але згодом суспільству та світовому господарству стали притаманні нові риси: капіталізм став більш гнучким у соціальному плані, змінилися відносини праці й капіталу, активно задіювалося державне регулювання. Постали нові ідеї, певною мірою відмінні від марксизму, а то й протилежні йому. Найвидат-нішими представниками цього етапу розвитку економічної соціології були М. Вебер, Е. Дюркгейм, Т. Веблен. У цей період економіку вивчали з позицій загальної соціологічної теорії.

М. Вебер розробив теорію соціальних інститутів та сформулював їх роль у регулюванні економіки. Визначальним він уважав вплив на розвиток економіки трьох інститутів — політики, етики та релігії. Його ідеї про бюрократію, соціальну організацію праці, методологічні розробки лягли в основу соціологічної науки. Вебер розробив такі категорії, як «влада», «авторитет», «бюрократизація», «адміністрація» тощо, а обґрунтоване в марксизмі (після французьких істориків) поняття «клас» доповнив поняттям «статусні групи», що відображає суспільний престиж груп, які посідають різне класове становище. За М. Вебером, статусні групи формують особливий спосіб життя. Групи з різними статусами утворюють певну впорядкованість — стратифікацію. М. Вебер намагався виявити вплив економіки на політику та інші сфери соціального розвитку. Але якщо К. Маркс і марксисти «давно призначили час побачення капіталізму з історією», то М. Вебер вбачав у ньому етап і стан європейської культури. Капіталізм як предмет вивчення вимагав аналізу логіки і методології наукового знання, насамперед «чистих понять». Вони й були представлені М. Вебером у концепції ідеальних типів на противагу матеріалістичній теорії відображення. Результати соціально-економічного аналізу суспільства найбільш стисло викладені М. Вебером у книзі «Протестантська етика і дух капіталізму».

Американський економіст і соціолог Т. Веблен вважав основою соціального життя матеріальне виробництво, виступав за обмеженість економічного підходу до споживання. Головним недоліком економічної теорії, на його думку, є її відмова визнати своїм предметом людські дії, адже це значно складніше, ніж так звані нормальні рівняння пропозиції та попиту. На цій основі він сформулював тезу про те, що економічна наука повинна стати наукою про поведінку людей щодо матеріальних засобів існування.

Сферою досліджень Т. Веблена була споживча поведінка різних соціальних груп. Специфіка його підходу до цієї поведінки полягала в урахуванні широкого спектра психологічних та культурних чинників.

Вплив економічного процесу розподілу праці на соціальний стан суспільства досліджено у праці Е.Дюркгейма «Про розподіл суспільної праці» (1893), в якій подано тлумачення соціальних процесів в економічній сфері. Саме Е. Дюркгейм уперше описав працю як соціальний процес інтеграції суспільства, довів, що соціальні протиріччя є причиною анемічності відповідних відносин. На його думку, економічний процес розподілу праці має не лише соціальні наслідки, але й сам обумовлений соціальним станом суспільства.

Отже, на цьому етапі становлення економічної соціології було з'ясовано низку теоретичних аспектів: формування методології, принципів аналізу реальних процесів взаємозв'язку економіки і суспільства, вироблення категорій, необхідних для описання цієї взаємодії.

Наступний період (початок 20-х — середина 50-х років XX ст.) збігся з бурхливим розвитком емпіричних соціологічних досліджень. У становленні економічної соціології найважливішу роль відіграли індустріальна (промислова) соціологія, соціологія організацій, теорія соціальної стратифікації та соціальної мобільності. Основоположники соціології економічного життя відзначають «важливість для її становлення концепції «людських відносин», формальних та неформальних груп в організаціях, теорій малих груп, лідерства та керівництва, проблематики соціальної диференціації, В цей період відбувалося накопичення сил, формування фактичної бази нової науки.

Третій етап (50—60-ті роки XX ст.) пов'язують із структурно-функціоналістським напрямом