У працях Т. Парсонса «Економіка та суспільство» (1956), Н. Смелзера «Соціологія економічного життя» (1962) вперше здійснена спроба описати предмет, розглянути історію економічної соціології. Але головне в їх концептуальному підході — системно-функціональний аналіз. Економіка є однією з підсистем соціальної системи, яка виконує функцію адаптації суспільства до навколишнього середовища. Сама економіка поділяється на такі підсистеми: виробництво, капіталовкладення, природні та людські ресурси, підприємництво, яке виконує головну функцію інтеграції. Т. Парсонс та Н. Смелзер першими розробили вчення про розвиток соціальних підсистем, концепцію соціологічного аналізу економічних процесів (розподілу, обміну, споживання, економічного зростання).

Головний результат цього періоду (50—60-ті роки XX ст.) — інституалізація економічної соціології як одного з напрямів соціологічної науки. А на попередніх етапах дослідження зв'язків між економічними та соціальними феноменами здійснювалося в руслі широкого кола проблем.

Четвертий період (кінець 60-х—70-ті роки XX ст.) оцінюється як кризовий, пов'язаний з різкою критикою методології структурного функціоналізму. Дослідникам, які опиралися на неї, не вдалося досягти належного рівня синтезу економічного та соціального аналізу, створити концепцію, що органічно поєднувала б всю множину різнотематичних досліджень, ставлячи їх на міцну теоретичну основу. Але, незважаючи на це, парадигма для соціологічного аналізу зв'язків економіки та суспільства була створена.

П'ятий етап (кінець 70-х — кінець 90-х років XX ст.) характеризується в літературі як етап «нової економічної соціології», яка орієнтується на аналітичні, порівняльні дослідження між окремими регіонами, країнами; розглядає проблеми не окремих соціальних груп, а цілих соціальних систем; питання світової системи, політики країн і їх різних груп, проблеми світової екології, розвитку технології, організації економічних зв'язків, демографії, набуваючи рис «порівняльної макросоціології».

Нині економічна соціологія в її західному варіанті займається вивченням широкого спектра актуальних економі-ко-соціальних проблем сучасності.

Становлення вітчизняної економічної соціології — складний та суперечливий процес, об'єктивне висвітлення якого належить майбутньому. Вихід праці І. Коропець-кого «Українські економісти XIX століття та західна наука» (1993) — лише перша спроба ліквідації «білих плям» в історії розвитку соціально-економічної думки в Україні. Адже, як стверджує відомий український історик, економіст Й. Шум-петер у книзі «Історія економічного аналізу», більшість українських вчених-економістів XIX — початку XX ст. розглядала «практичні проблеми економіки в тісній єдності з системою певних соціальних цінностей».

Й. Ланг, Т. Степанов, А. Билимович, М. Вольський, І. Ян-жуль, Г. Цехановецький, К. Воблий та інші економісти, викладачі економіки та соціології вузів України в XIX — на початку XX ст. у своїх працях дуже часто зверталися до проблем взаємозв'язку економіки й суспільства. Особливу увагу привертає творчість К. Воблого. У дожовтневий період він різко критикував соціалізм, стверджуючи, що мета соціалізму полягає у повній регламентації суспільного життя, а це у свою чергу знищить приватну ініціативу та особисту діяльність. Якщо ж і буде матеріальний добробут при соціалізмі, припускає К. Воблий, то нічого позитивного не відбудеться з людською духовністю.

К. Маркса він вважає не творцем соціалістичного світогляду, а лише одним із соціалістичних авторів, ставлячи його в один ряд з Р. Оуеном, К.-А. Сен-Сімоном, Ф.-М. Фур'є. Загалом він дає дуже низьку оцінку вченню К. Маркса про суспільство, наголошуючи на тому, що ідею класової боротьби К. Маркс взяв у Сен-Сімона, теорію трудової власності у Прудона, теорію додаткової вартості у Томпсона, схему соціального розвитку у Фур'є. Маркс лише поєднав ці елементи, і то не завжди вдало (маються на увазі протиріччя між І та III томами «Капіталу»).

Твори К. Воблого пронизані сентиментальною любов'ю до свого народу. Так, оптимістично описуючи соціально-економічне майбутнє самостійної України, він впевнено заявляє: «Беручи до уваги природні багатства України, її продуктивні сили, значну густоту її населення, любов народу до сільськогосподарської праці, його вміння організовуватися в різні товариства, кооперативи, можна сказати, що на Україні є всі можливості для розвитку народного господарства і загального піднесення народного добробуту».

Вагомий внесок у розуміння «необхідності соціального консенсусу для забезпечення економічного і соціального прогресу» в другому десятиріччі XX ст. зробили видатні вчені та політичні діячі М. Грушевський, В. Винниченко, В. Садовський, аргументовано доводячи відсутність економічних та соціальних передумов соціалістичної революції в Україні, підкреслюючи першочерговість завдань її відродження, розвиваючи ідеї еволюційного соціалізму та поступового накопичення елементів майбутньої соціальної будови в межах буржуазного ладу шляхом його демократизації.

Вагомим є внесок видатного українського вченого-мисли-теля М. Туган-Барановського в розвиток соціально-економічної думки в Україні. Його теорія циклів та криз стала початком сучасної теорії економічної кон'юнктури, а соціальна теорія розподілу теж отримала світове визнання. За свідченням західних вчених, вплив теорії циклів М. Туган-Барановського відчувається у працях А. Шпитгофа і І. Шумпетера (Німеччина), Ж. Лескюра, А. Афталіона (Франція), Г. Касселя і К. Вікселя (Швеція), а через них і в доробку теоретиків різних країн. Безпосереднім учнем М. Туган-Барановського був відомий російський економіст М. Кондратьєв.

У 1918 р., після створення Української Академії Наук, М. Туган-Барановський у своїй програмі «Записки про відділ соціальних наук» зауважив, що предметом досліджень «повинно стати суспільне життя з боку його матеріального змісту». Головне місце в діяльності відділу М. Туган-Барановський відводив «теоретичній кафедрі соціології», яка «буде допомагати поєднувати в наукову систему вже і зараз такі всеосяжні дані і матеріали соціології». Без неї, наголошував він, «неможливо уявити собі сучасної науки про суепільство та економіку». З ініціативи М. Туган-Барановського у грудні 1918 р. було створено спеціальний інститут економічної кон'юнктури,