Щодо суспільства, то така самоорганізаційна складова по-перше, спирається на глибинні психологічні механізми (є природною) і, по-друге, передує організаційній, тобто, неприродній, раціональній, планувальній, цілепокладальній діяльності. Звідси слід обережно ставитись до самовпевнених конструктивно-проективних домагань у процесах соціального конструювання. Необхідно приборкувати волюнтаристські, індивідуалістичні тенденції. Культура, як зазначає Еріх Ян, представник самоорганізаційного напрямку у філософії, є природнім продовженням наскрізних законів, що дістають вияв у суспільстві.

Соціогуманітарне знання знаходиться в кризовому стані. Методологічну кризу намагаються подолати на шляхах концепцій самоорганізації. Самоорганізація -нова соціогуманітарна парадигма.

Концепція самоорганізації дістає свій стимул у зв'язку з проблемою виживання, кризою гуманізму. Одним із виходів із цієї кризи бачать у зростанні значущості нового бачення, розуміння світу, новому наповненні таких понять як "людина",

"природа", "нація", "суспільство", у новому осмисленні відносин "людина-природа", "людина-суспільство", "людина-людина"

Ідея синергії, коеволюції за умов зростаючої антропогенної кризи привертає дедалі пильнішу увагу. Оптимальною моделлю світового розвитку вважають модель взаєморозвитку, що описується поняттям "синергія" і припускає узгодженість дій багатьох людей, організацій, інститутів на шляху виживання як мети.

Проблема подальших шляхів і форм оволодіння навколишнім світом і своїм власним, людським актуалізувати питання про співвідношення раціонального чуттєвого, логічного і ціннісного.

Проблема виживання людства постала в тому, що стрімко росте вантаж артефактів цивілізаційного розвитку і він загрожує подальшому фізичному існуванню людства. Баланс у системі "природа-цивілізація" сягнув небезпечних ентропійних рівнів. Можливі спонтанні непередбачувані результати такого ентропійного зростання. Необхідний перехід сучасного людства від стану хаотичності й неконтрольованості до стану збалансованості.

Побутує думка, що вихід треба шукати передусім у зміні картини світу, на підставі якої людина вибудовує свої відносини з природою і суспільством.

У цю змінну картину світу слід вкласти як основну ідею - ідею цілісного світу, єдність світу, його взаємопов'язаність. В цьому напрямі зроблені кроки кібернетикою, теорією систем, синергетикою. Існує ще постмодерністський підхід щодо розв'язання даної кризи, проблеми, зміни мисленнєвих установок модерну, подолання стереотипів модерністського світописання. Постмодернізм робить ставку на фрагментарності, плюральності, принципової відмови від усіляких холістичних картин світу, властивих самоорганізаційному підходу.

В соціології фокусом переосмислення мають стати, на думку деяких вчених моделі соціальних змін, покладені в основу соціальних уявлень людей П.Штомка, одним із фундаторів соціології соціальних змін, пише, що те, що люди думають про соціальні зміни принципово важливе, щоб надихнути їх на дії. Самоорганізаційна парадигма дає нам подивитись на проблеми суспільного та цивілізаційного розвитку під кутом нелінійного бачення, нелінійного мислення.

Перше, що піддається сумніву з точки зору нелінійності це постулат прогресивності світового розвитку. Упродовж тривалого періоду мислителі вірили, що людство прогресує, йде до досконалого суспільства. Тільки в роботах Ф.Тенніса пролунали сумніви у безумовності прогресу. Виникли пошуки непрогресивістських моделей соціальної динаміки. Самоорганізаційні закономірності змушують визнати принципову нелінійність соціальних змін.

Найяскравішими проявами соціальних змін є революції (пікові моменти соціальних криз). Штомка П. перелічує такі проблемні питання розуміння революції: 1) детермінанти, чинники революції; 2) причини раптовості вибухоподібності масової поведінки у період революції; 3) закономірність і випадковість революцій у загальній картині соціальних змін; 4) розбіжність результатів революцій із планами, програмами, мріями їхніх ініціаторів; 5) непередбачуваність революцій. Ці проблеми, загадки революції знаходять своє пояснення у межах самоорганізаційних моделей соціальної зміни, для яких криза системи, катастрофа - найбільш значимий момент активізації самоорганізаційних явищ. Основними поняттями у проблемі соціальної кризи розглядуваної з точки зору самоорганізації є біфуркаційна точка та соціальна ентропія.

Лінійні процеси демонструють поступовість у змінах, структурні зміни мають назрівати пропорційно деякому чиннику, що їх детермінує зростаючи, поширюючись, накопичуючись. Але цього не трапляється у нелінійних системних процесах, коли основні системні характеристики тривалий час зберігаються незмінними за значних коливань параметрів. Наприклад, зубожілість людей зростає, зарплати не виплачуються, а люди не протестують, продовжують працювати, терплять, миряться, революцій не настає. З лінійної точки зору прогнозують стабільність на подальшу історію розвитку. Але раптом, з несуттєвого приводу лавина сходить, починається революція, що жахає своєю спонтанністю і непередбачуваністю завершення. Жодна із сучасних світових теорій розвитку суспільства не передбачила падіння Берлінського муру, возз'єднання Німеччини, завершення холодної війни, падіння комуністичних режимів в Європі, розпад СРСР, нечуваний напад терористів на основні символи США.

Соціальні зміни, які відбулися останнім часом здаються нелогічними і нерозумними. У світі переважають процеси інтеграції і раптом розпадається такий інтегрований комплекс як світова система соціалізму СРСР.

Самоорганізаційні закономірності як пояснювальні схеми допомагають зрозуміти такі нелогічні процеси. Якраз нелінійні системи здатні до раптових, катастрофічних перебудов саме внаслідок внутрішнього стану, а не в результаті зовнішнього впливу. Криза, яка назріває у системі мірою зростання її ентропії (мірою дезорганізованості) настає лише після певного граничного бар'єра, певного рівня дезорганізації.

Непередбачуваність щодо результатів революції пояснюється непередбачуваністю поведінки нелінійної системи в точці біфуркації, що відкриває можливість кількох напрямів трансформаційних змін. Коли вибір на користь однієї з них визначаються втручанням випадку на рівні малих флуктацій.

Парадоксами нашого часу є етнічні революції, відродження етнічності. Весь світ прямує до створення наднаціональних утворень, скасовує кордони, запроваджує загальну валюту, спільний економічний простір і раптом боротьба за нації -держави.