Лише наповнення принципу індивідуалізації новим змістом дасть перспективу розвитку не тільки духовної, а й виробничої сфери, подібно до того як протестантська етика дала поштовх реалізації “американської мрії”.

Проте, індивідуалізм відображає і низку вад характеру українського суспільства. Коли у свідомості українця виникає конфлікт між особистим і суспільним, він його вирішує на користь особистого. Подібна риса притаманна не лише українцям, а й іншим етносам. Однак, вчені-дослідники трактують дану суперечність як явище не сформованості свого “ми”, що впливає негативно на національну свідомість українства [7, c. 15].

Парадоксальність сьогоднішньої ситуації полягає в тому, що серед націй з інтровертним характером індивідуалізму катастрофічно не вистачає соціально-активних людей. Це пояснюється, перш за все, спрямованістю особистості на створення свого малого індивідуального світу, на ізоляцію в ньому і уникнення впливу інших людей та соціуму.

Для інтровертного типу українця притаманні і такі риси, як самозаглибленість, ліризм, естетизм та філософічність характеру. Зокрема, Д. Чижевський яскраво описав риси українця, що впливають на його самосвідомість. Естетизм виражається через емоційність і сентименталізм української душі. На практиці це відображається в обрядовості народного життя [16, c. 17].

Наступна парадоксальна невідповідність у характері української особистості полягає в суперництві прагнення до свободи та індивідуалізму із естетизмом і чутливістю. Зокрема, естетизм готує до компромісу і “прийняття ним усього в світі”, сприймає навколишню дійсність у гармонійності. А індивідуалізм веде до конфлікту з навколишнім світом і суспільством, хоч може і продукувати активність особистості.

Невід’ємним джерелом становлення національної самосвідомості є навколишня природа. Ландшафтні особливості України безконфліктно співвідносяться із людським естетизмом, ліризмом та філософською настановою особистості. “Те почуття безмежно-могутнього, або безмежно - великого, що викликають море, ліс і гори, приймає також специфічну форму і у степу, що сполучає широту і розмах краєвиду із буйним розквітом життя природи; естетичне і релігійне почуття і філософічна свідомість одинаково прокидаються на ґрунті степового ландшафту”, - твердить Д. Чижевський [16, с. 18]. Стан заглибленості і таємничості навіює ліс, враження лагідного спокою, інтиму та елегантності притаманна річці, а гори є джерелом емоцій непереборного прагнення до висоти і сонця, віри у безмежність світу [3 , с. 261]. Аналогічне відчуття породжує і степ.

Однак, парадокс степу полягає в існуванні географічного та геополітичного стереотипів Великого Степу. Географічний стереотип возвеличує степову природу, а геополітичний – полягає в “межовості” України. Специфіка даної геополітичної ситуації стала вирішальним чинником при формуванні суперечностей національного характеру. А саме, степ асоціювався не лише із безмежними просторами, а й з постійною загрозою з боку кочівників. Ворожість до степовиків несла із собою відчуття ризику, випадковості нападу, загрозу смерті, тривалих бід. Такі емоційні реакції спричинилися до формування певних ментальних типів та вольових проявів. Зокрема, в історичному сенсі склався особливий тип характеру, що обумовлював екзистенційно - межовий стан психіки українця [6, с. 66]. Межовість України відображає буття людини в рамках боротьби, випадковості, провини, страждання , загрози і смерті, як говорив Карл Ясперс про аналогічні суспільства, що жили на межі різних цивілізацій. Межовий стан України на степовому пограниччі активізували вольовий максималізм та агресивність. Тому, дослідники вважають стан ворожості інстинктом для збереження своєї національної самобутності.

Парадоксом “серединності” України є поєднання толерантності українського характеру і культурно-релігійної терпимості до інших народів із агресивністю та ворожістю, про що згадано вище в контексті еволюції пограничного характеру українця. Все це зумовлювало (за Д. Чижевським) неспокій української душі. Хоча, з іншого боку, постійна етнічна різнорідність українства сприяла становленню унікальної духовної єдності народу і його світосприйняття.

Органічна злука з природним середовищем схиляє до єдності макро- та мікросвіт українця. Проте, як тільки, природне середовище руйнується, нація може зазнати маргіналізуючих та дегенеруючих впливів. Кінцевим результатом цього процесу стане руйнування національної єдності. Прикладом може служити регіон Донбасу, де цілеспрямована русифікація поєднана із знищенням природного середовища. Катастрофою для довкілля стала аварія на Чорнобильській АЕС. Для українців вона вилилася у втрату гармонії з природою, руйнуванням макросвіту. Руйнація спричинила формування песимістичних психологічних настанов та утворення масових фобій, що турбують українців сьогодення.

Парадоксальність українського менталітету, пов’язану з світоглядною роздвоєністю, вивчали дослідники М. Шлемкевич, І. Грабовська, В. Дем’яненко. Унікальність тут полягала в поєднанні селянського сентименталізму з козацькою жорстокістю. Синтез двох протилежних психологічних начал свідчить про двоїстість світогляду українця, з одного боку. А з іншого боку, про постійне протистояння між козацьким та селянським елементом українського характеру. Його можна вдало продовжити, поєднавши цю боротьбу з протистоянням чоловічого та жіночого начала в культурній (літературній) традиції.

Партикулярне прагнення до особистої свободи породжує анархічний індивідуалізм. Черговий парадокс розвитку української свідомості полягає в тому, що поривання до свободи не поєднуються з прагненням до державності. Причина полягає в тому, що образ держави асоціювався з чужорідним інститутом гноблення, який обмежував індивідуальну свободу та господарську ініціативу. В історичному сенсі це відображається браком дисциплінованості та організованості як в 1919 р. під час Отаманщини на Великій Україні, так і в 90 роках XX століття у надто загостреному прагненні до багатопартійності. З іншої сторони брак організованості спричиняє “індиферентність стороннього спостерігача” [7, с. 95].

Згадувана інтровертивність вдачі українців