Така риса українського народу як терплячість, орієнтація пересічного українця на свої власні сили, вміння пристосовуватися до змін середовища з єдиною метою – забезпечити добробут сім’ї – дають шанс владі впроваджувати свої ризиковані модернізацій ні проекти у вигляді реформ.

Таким чином, розбудовуючи державний суверенітет України необхідно враховувати усі особливості національної вдачі українців, її вплив на становлення української свідомості. Також слід враховувати терпимість до різних народів, культур та релігій і певну настороженість та недовірливість до них же, в чому полягає головний ментальний парадокс розвитку українського національного характеру. Українцям притаманно тяжіння до всіх загальнолюдських цінностей через вдосконалення внутрішнього світу людини. Тому, будь-яку зміну, коту проводить правляча еліта, слід згоджувати з людським фактором, незважаючи на терплячість українства та не сформованість головних інститутів громадянського суспільства. Саме пізнанням європейських гуманних цінностей, виховуватиметься в українців ініціативність, взаємна довірливість, почуття оптимізму та позитивної налаштованості на роботу. Такі і подібні їм риси ментальності складатимуть базис самосвідомості української модерної нації.

Розділ II

Національна самосвідомість особи та суспільства:

особливості самоідентифікації

Поняття національної самосвідомості тісно пов’язане з становленням нації та розбудовою власної державності. Процес національного відродження України пройшов нелегкий шлях боротьби за право українського народу на державу, за збереження державницьких елементів від посягань зовнішніх ворогів. Поряд з державотворчими змаганнями українства визріла й національна свідомість етносу. Самосвідомість українців була далека від досконалості, що стало однією з причин втрат національної державності.

Дослідники питання по-різному бачать структуру самосвідомості як такої. В. Жмир твердить, що “національна свідомість витікає з традицій мистецтва, забобонів, моралі, релігії, згодом і політико-державної само визначеності, яка ґрунтується на теорії нації і національної держави” [9, с. 145]. Тому, при джерелах національна самосвідомість є у формі суспільної психіки, а з розвитком свідомості її носіїв – у формі суспільної ідеології. Словацький дослідник Й. Вирост, навпаки, переконує, що національна самосвідомість являє собою особливу психічну форму, в якій у з’ясуванні відношення особи до національної групи відбувається синтез знань, думок і поглядів про національну спільність і про самого себе [4, с. 24].

Відмінність двох поглядів науковців полягає в різному суб’єкті дослідження. А саме, перший досліджував питання самосвідомості в етнонаціональних відносинах, а другий вивчав проблему співвідношення самосвідомості до психіки особи, впливу національної самосвідомості на виховання особистості. Загалом, дослідження питання самосвідомості провокує зорієнтувати увагу на свідомість окремого індивіда. Проте, коли слідувати твердженням О. Конта про роль суспільства як “окремого великого індивіда”, то маємо право говорити про самосвідомість будь-якої спільноти (нації, народу, етносу, дрібної соціальної групи).

У самосвідомості нації наявна низка особливих ознак, які відрізняють її від самосвідомості будь-якого іншого етносу. Дослідник В. Пустотін твердить, що національна самосвідомість є специфічною реальністю та, беручи участь у загальносвітових процесах, інтегрується з подібними до неї спільнотами. Власне повноцінна самосвідомість нації виникає в процесі цих взаємодій [12, с. 135]. Нація усвідомлює себе як цілісність завдяки існуванню виключного поля культури даної нації та наявності групи людей, що здатні відтворювати національну самосвідомість на рівні політики, релігії чи мистецтва. Цю функцію бере на себе тільки інтелігенція. Національна самосвідомість здатна фіксувати типові риси нації та її окремих індивідів, відмінності від інших націй, особливості поведінки та ментальності, визначальним чином впливати на мотиви дій носіїв національного елементу. Філософський зміст розкриватимемо крізь призму двох її суб’єктів – окремого індивіда-особи як творця чи носія національного елементу, та суспільства як набувача колективної самосвідомості. При чому, колективний суб’єкт є, зазвичай, або етнос загалом, або нація як продукт етнонаціонального синтезу, або суспільство (суспільність) як результат соціологічних рефлексій. Належність групи, класу, страти, верстви до колективного суб’єкта допускається, але в якості суб’єкта відтворення національної самосвідомості (інтелігенція). Колективний суб’єкт як носій елементів національного представлений у вигляді нації. Тому, національна самосвідомість особи досліджуватиметься на філософсько-психологічному рівні, а національна самосвідомість суспільства – на філософсько-ідеологічному.

В світлі аналізу внутрішнього змісту національної самосвідомості особи і вивчення закономірностей його формування, слід зазначити, що самосвідомість особи співвідноситься до свідомості особи як відношення частини до цілого, специфічного до загального. Тому, самосвідомість особи є та ж сама свідомість, тільки зорієнтована на індивідуальний суб’єкт, на усвідомлення специфіки тієї групи, до котрої вона належить, на її зв’язок з уявленням особи про себе [4, с. 21].

В історичному контексті українець почав використовувати елементи національної самосвідомості лише при кінці XIX ст. Позаминулий вік характеризувався такими обставинами, котрі спряли становленню національної самосвідомості особи. Зокрема, серед чинників національної ідентифікації виділялись спільна територія, мова, культура, історія та національна самосвідомість. Тому, джерелом національної самосвідомості був симбіоз різноманітних чинників самоідентифікації. До того часу вчені відслідковують тільки етнічну самосвідомість українців. Факти масового прояву національної самосвідомості відносимо до періоду української революції 1917р. На даному етапі національна самосвідомість виражає актуалізоване мислення національної еліти чи окремих людей через їх творчий доробок, який поступово стає об’єктвною формою суспільної свідомості мас.

Парадоксальну схожість спостерігаємо серед умов національної самоідентифікації українців на початку та в кінці минулого століття. Проголошення незалежності України на початку століття носило вимушений характер (хоч і закономірно очікуваний). Багнети М. Муравйова змусили національну еліту мислити продуктивніше в сенсі державницької ідентифікації. Населення виявилось до цього не