готовим. Усвідомлення українством власної національної ідентичності в 1918р. Не встигло створити достатній запас міцності для протистояння соціальній катастрофі. Більшовицька демагогія тріумфувала через запропоновану доступнішу лінію ідентичності – соціальну (пролетаріат-буржуазія, безземельний-поміщик). Проте, Л. Костенко писала, що національна самосвідомість пролягає “не через ... мітинги і демонстрації, а через усвідомлення національних трагедій”. Збіг кон’юнктурних обставин засвідчив, що здобуття Україною свого суверенітету в 1991р. мало випадковий характер. Перемога над радянським тоталітаризмом була отримана не авангардом національного руху, а солідарною дією атлантичної цивілізації і прагненням до забезпечення своїх корпоративних інтересів верхівкою Радянської України, яка відчула небезпеку для себе московських тріумфаторів [15, с. 48]. Згаданий стан зумовив сьогоднішнє посткомуністичне становище України, що затрималося в перехідному режимі на десятиліття. Референдум 1991р. переконливо продемонстрував, що не можна вважати адекватною національну самоідентифікацію особи лише на основі її вербально вираженої думкиз цього питання.
Швидкоплинний вибух патріотичного піднесення 1991-1993рр. в державі засвідчив, що належність до даного етносу не можна трактувати як дискретну величину. Варта враховувати також інтенсивність та ступінь цієї належності. Охолоджнення патріотичних почуттів не стало тільки проявом рис певної етнічної вдачі, а заманіфестувало неготовність українців освоїти низку етноінтегруючих ознак, зрозуміти історію і сучасне становище своєї та інших етногруп. А найголовніше значна частина суспільства не пережила відношення чи належності до української національної спільноти.
Внутрішня структура національної самосвідомості особи включає пізнавальні, емоційно-оціночні та регулятивні компоненти, а ядром національної самосвідомості є система уявлень особи про ознаки, які підтверджують факт його належності до певної національної спільності та відрізняють його від члені інших етнічних спільностей. Тому, національна самосвідомість є усвідомленням особою сукупності всіх національних зв’язків і свого відношення до них [4, с. 23]. Позитивом даної дефініції науковець Л. Дробіжева бачить не лише уявлення індивіда, а й усвідомлення всіх зв’язків особи з нацією (етнодиференціюючих і етноінтегруючих ознак). Тому, національна самосвідомість є не просто усвідомленням особою своєї національної приналежності, а й уявленням про характерні риси свого народу, національні інтереси і знання.
Дослідник Й. Вирост виділив в структурі національної свідомості особи також три компоненти. Образ (уявлення) національної спільності є знанням про власну національну спільність і емоційно-ціннісним ставленням до неї. Другий – це образ типових рис члена національної спільності, що включає думки про національний стереотип (типові риси члена національної спільності). Третій – це самообраз індивіда як члена національної спільноти, що включає ступінь ідентифікації себе з національною спільністю і переживанням належності до неї.
Дослідники національної самосвідомості Ю. Бондаренко і А. Бондаренко додають, що важливим елементом національної ідентифікації є активна і пасивна настанови до створення держави. Зокрема, активна настанова виражається у самовіданному служінні своїй Батьківщині, готовності жертвувати життям заради достойного майбутнього свого народу. Пасивна настанова відображає такі риси, як відверте прислужництво окупантам, нищенні нації, зреченні національного коріння, байдужому ставленні до жорстокої дійсності і бажанням одержати додаткові матеріальні блага в умовах, які несприятливі для всього народу. Історія України протягом багатьох віків позначена насильством. Жорстокість диктувала два типи психологічних реакцій – активне відстоювання свободи та пасивне (лояльне) співжиття з окупаційним режимом. Така суспільна ситуація зменшувала кількість активних борців, тому з плином часу виживали пасивні. А тоталітарна система насаджувала необхідні стереотипи у свідомості народу. Таким чином утворена самосвідомість народу – конформна – не могла заманіфестувати свої права.
Теперішнє прагнення багатьох людей (особливо старшого покоління) повернутися в суспільну ситуацію, в якій вони були сформовані, є результатом насильницького насадження пасивної настанови в національному менталітеті.
Високий рівень національної самосвідомості особи можливий лише за умов наявності в її свідомості підстав для такої ідентифікації. Серед цих підстав виділимо спільність мови, кровну спорідненість (родинний зв’язок), визнання особою морально-етичних і культурних цінностей, спільність проживання, історія, наявність спільних психологічних особливостей. До формування національної самосвідомості слід додати активну та пасивну настанови на утвердження національної незалежності. До перелічених ментально-державницьких ознак дослідники Ю. Бондаренко і А. Бондаренко додають важливий емоційно-ціннісний компонент. Маємо змогу порівняти спільність ходу думки згаданих вчених і Й. Вироста: “Люди, що використали вирази “Я – хохол” і “Я – українець”, нібито однаковою мірою ідентифікують себе зі своїм народом, тобто в обох випадках мається на увазі поняття національної належності. Та існує відчуття, що знак рівності між цими двома рівностями ставити не можна...”[2, с. 31]. Тому, оціночне ставлення відіграє вирішальну роль у визначенні рівня сформованості національної самосвідомості.
Колективний суб’єкт національної самосвідомості представлений нацією або суспільством. Часто вживаний термін “український народ” деякі політологи та філософи вважають таким, що не має права бути носієм рис ментальності. Поняття народ є найміфологічнішим уявленням українців, свідомість яких витворила цей термін ще в добу романтизму початку позаминулого століття [14, с. 16]. Тому, будь-який великий соціально-історичний організм (етнос, етнічна нація, нація-культура чи нація-держава) здатен бути суб’єктом масової самосвідомості. А коли мова іде про націю як найвищу ланку соціальної організованості мас, то підставовими цінностями будь-якої нації є самосвідомість. Іншими словами, нація без самосвідомості не існує.
Системоутворюючим фактором в національній самосвідомості є патріотизм. В самосвідомості особи ми вище розглядали питання активної настанови до розвитку державотворення. Між згаданими поняттями є пряма залежність. Патріотичні рухи стали головним механізмом, який консолідує суспільство і згуртовує націю. Відповідно ідеологія патріотизму і національного визволення стане стрижнем формування національної самосвідомості суспільства. Дослідники С.Бойко і Т. Воропяєва доводять, що в багатонаціональних державах підстав для розвитку національної самосвідомості було більше,