План

Вступ.

1. Загальне поняття еліти.

2. Політичне рекрутування еліти

3. Моделі зміни політичної еліти

Використана література

Вступ

Концептуальні основи аналізу процесів елітотворення. Основні підходи ло процедури виділення політичної еліти в загальній структурі еліти /позиційний, репутаційний, заснований переважно на аналізі того як і ким приймаються рішення/. Прямий, опосередкований і номінальний вплив на владу. Спосіб легітимізації влади як характеристика еліти. Контреліта: її роль і функції /висловлення соціального невдоволення, висунення альтерантивних програм, стимулювання правлячої еліти, боротьба за політичне лідерство в масштабах країни/. Методи діяльності контреліти: ідеологічна боротьба, створення опозиційних партій, парламентська боротьба, формування груп тиску, тіньового уряду, підготовка актів масової громадянської непокори.

Особливості рекрутування еліти. Механізми /принципи/ рекрутування еліти – правонаслідування, майновий ценз, професійна компетенція, партійна приналежність, особиста відданість, вислуга років, протекціонізм/. Універсальні способи та методи формування політичної еліти

Канали рекрутування як шляхи просування до вершини політичної ієрархії /державний апарат, органи місцевого управління, армія, політичні партії, релігійні організації, система освіти/. Бюрократичний апарат як канал елітотворення в країнах, що розвиваються. Релігійні організації та профспілки як канали елітного рекрутування. Армія та її значення для просування в еліту /Латинська Америка, Ізраїль та інші/. Система освіти як впливовий канал проникнення до вершин політичної ієрархії /збіг системи освіти і політичного рекрутування в розвинутих країнах – Британії, Франції, США/. Проникність каналів рекрутування.

1. Загальне поняття еліти

Терміном "еліта" позначають провідні верстви у суспільстві, які здійснюють керівництво у певних cферах суспільного життя. Залежно від того, які функції виконує еліта в суспільстві, її поділяють на економічну, духовно-інтелектуальну, політичну. Політична еліта – це організаційна група, яка здійснює владу в суспільстві і бере участь безпосередньо чи опосередковано у прийнятті та організації виконання політичних рішень. На основі позиційного підходу до політичної еліти ми включатимемо осіб, які займають посади, що передбачають прийняття рішень загальнодержавного значення, а саме Президент і його найближче оточення, депутати Верховної Ради, члени уряду та інші.

Процес формування, “вирощування” політичної еліти є першочерговим завданням для держави, а особливо для посткомуністичних держав. Він є тривалим, навіть за сприятливих умов налічує багато десятиліть. Радикальні (і політичні, і економічні) зміни останніх років у нашій державі, які багато політологів називають революційними, неминуче вимагають зміни політичної еліти. Процес трансформації еліт в політичній науці розкривають через такі поняття, як "рекрутування", "репродукція", "циркуляція", "заміна складу еліт". Оскільки, ці поняття досить часто вживаються у вітчизняній політичній науці і практиці, але робиться це не завжди професійно, звернемося до аналізу цих понять.

Ще В.Парето сформулював теорію колообігу (циркуляції) еліт, яка, на його думку, пояснює соціальну динаміку. Необхідність поділу суспільства на керуючу еліту і керовані маси він виводив із нерівності індивідуальних можливостей людей. Соціальна система прагне до рівноваги і з плином часу при виході її з такого стану повертається до рівноваги. Цей процес утворює соціальний цикл, перебіг якого залежить перш за все від циркуляції еліт.

Згідно з теорією Парето, існують два головних типи еліт, які послідовно змінюють один одного. Перший тип – "леви", для яких характерні крайній консерватизм та грубі "силові" методи правління. Другий тип – "лиси", майстри демагогії, політичних комбінацій. Стабільна політична система характеризується перевагою еліти "левів" над елітою "лисів". Навпаки, нестійка політична система вимагає еліти прагматично мислячих енергійних політиків, новаторів, комбінаторів. Зупинка циркуляції приводить до виродження правлячої еліти, до революційної зміни системи та виділення нової еліти з переважанням в ній "лисів", які з часом перероджуються у "левів", прихильників жорсткого правління та деспотизму.

Парето поділяв еліту на правлячу і неправлячу (контреліту). Революція, на його думку, – лише боротьба зі зміною правлячої еліти на потенційну еліту, яка, правда, маскується тим, що говорить нібито від імені народу. Отже, революція – це не більше, ніж зміна еліт: стара еліта, яка є при владі, не здатна до ефективного управління, тому в суспільстві формується нова потенційна еліта, якій щоб утвердитись як правлячій, необхідна підтримка мас, що не задоволені старим суспільно-політичним устроєм.

Г.Моска стверджував, що циркуляція еліти є основою здоров'я суспільства тільки за умови переваги стабілізаційної консервативної тенденції, збереження доступного оновлення еліти за рахунок кращих вихідців із мас.

Заміна еліти означає повалення попередньої еліти і прихід до влади контреліти, що, як правило, є наслідком революційних перетворень.

Трансформація еліти включає в себе не тільки прихід до влади контреліти, але й вагомі перетворення в середині самої правлячої еліти, зокрема, домінування нового угрупування в середині правлячої еліти чи навіть прихід до влади вищого прошарку іншої соціальної групи. Трансформація еліти пов'язана із різкими змінами її ідеології і політичного курсу, змінами методів рекрутування еліти; іноді відбувається допуск в еліту представників контреліти.

2. Політичне рекрутування еліти

Відомо, що політичне рекрутування починається із залучення людей до активного політичного життя. Активізація політичної участі зумовлює висунення лідерів із самої маси. Важливе місце у цьому процесі займає створення політичної еліти, з якої формуються урядові структури, законодавчі та виконавчі органи держави, керівні кадри державних установ.

У стабільних політичних системах рекрутування еліти відбувається відповідно до чітко розроблених процедур, внаслідок чого персональний склад еліти, з більшою чи меншою періодичністю, оновлюється, а сама політична структура залишається в основному незмінною.

Політична практика виокремила дві основні системи рекрутування еліт – систему гільдій та антрепренерську систему. Вибір тієї чи іншої системи фільтрації обумовлений кількома чинниками: роллю партійної системи в суспільстві, політичними традиціями, мірою однорідності культури та