Ідеологія виростає із усвідомлення групових, класових, національних, державних інтересів. Загальні суспільні інтереси не зводяться до суми часткових. Не можна ігнорувати цей загальний інтерес, він потрібен суспільству, державі, нації. Отже, необхідна державна ідеологія для зміцнення єдності держави, суспільства. Вироблення спільних для всього суспільства інтересів не є прояв тоталітаризму, якщо це є для блага всього суспільства, нації. Якщо зруйновані спільні, колективні інтереси, то виникає анархія. Колективні уявлення, колективні цінності є вихідними для формування державної ідеології. В даних конституціях постсоціальних держав заборонено говорити про державну ідеологію, але це скоріше реакція на соціалістичну тоталітарну ідеологію, ніж науково продумана точка зору.

Ідеологія – не просто сукупність ідей, пояснення суспільства через призму певних інтересів. Ідеологія – сукупність ідей, думок, цілей, цінностей, ідеалів, які виражають інтереси певних груп людей, спільнот і які претендують на істинність, практичну реалізацію. Якщо певні ідеї, цінності, ідеали реалізовані, то вони вже не можуть стати компонентом ідеології. Ідеології виражають відмінності людей, їх інтересів, напрямів діяльності, цінностей, ідеалів. Демократія (ідея демократія, демократія як цінність, ідеал) є компонентом ідеології в недемократичному суспільстві. Реалізована демократія, демократія затверджена конституцією вже не є ідеологічним компонентом. Вона прийнята всіма і вільна для всіх.

Відмінності в інтересах, розбіжності в тлумаченнях суспільних явищ і способах реалізацій ідей спричиняють появу ідеології. Кожна ідеологія прагне стати визначальним інтересом і тим самим перестати бути ідеологією. В цьому парадокс ідеології.

Ідеологія – проміжна сфера між суспільством і політикою. Ідеологія створюється вченими, політиками вона використовується. Головне для ідеолога – відкрити або сформулювати істинні ідеї, цінності, ідеали. Але масові свідомість більше реагує на практичні результати ніж на ідеї, ідеали. Ідеологія повинна перетворюватися в програму.

Рівень зайнятості населення є одним з важливих чинників, які безпосередньо впливають на рівень життя громадян, визначають соціально-економічний стан суспільства. За рахунками Міжнародної організації праці (МОП) рівень безробіття разом з прихованим в Україні становив 11 відсотків.

Безробіття – макроекономічна проблема, яка негативно впливає на людину, знижуючи життєвий рівень. Наносить психологічну травму людині. Хронічне безробіття викликає в громадян безнадію, пасивність, апатію. Безробіття – марнотратство ресурсів, бо безробітні не реалізують себе, а національний дохід саме створюють вони.

В ринковій економіці уникнути безробіття не можливо, адже навіть процес пошуку роботи не відбувається миттєво, проходить певний час для встановлення відповідальності між структурою робочої сили і структурою робочих місць.

Працівники мають неоднакові здібності, різну кваліфікацію. Кожне робоче місце ставить певні професійно-кваліфікаційні вимоги до працівника. Тож і пошук відповідного робочого місця потребує певного часу. А це зменшує коефіцієнт працевлаштування. Крім цього безробітний може відмовитися від запропонованого його робочого місця із-за низької зарплати, поганих умов тощо.

Молодь не хоче працювати за мізер. Зарплата – рушійний чинник економічної поведінки людини, спонукає до активно трудової діяльності. Зарплата – основний засіб мотивації і регулятор ринку праці та робочої сили. Це зумовлено тим, що патерналістська роль держави (надання житла, освіти, охорони здоров'я) стала послаблюватися і зарплата стає єдиним фактором помогти самому собі, досягти добробуту. Низький рівень зарплати в Україні не стимулює залучення спеціалістів до участі в оплачуваній трудовій діяльності за наймом. Оплата праці повинна бути така, щоб відповідала характеру продуктивних сил, стимулювала їх розвиток, поєднувалися б з виробничими відносинами. Зарплата повинна функціонувати як найважливіший інструмент ринкової економіки.

Перехід до ринкової економіки змінив перспективи зайнятості молодих спеціалістів. Перспектива працевлаштування для молодої людини – джерело доходу й можливість посісти певне місце в суспільстві. На сьогодні майже повністю ліквідована державна система розподілу випускників вищих навчальних закладів. Це призвело до того, що їх працевлаштування повністю залежить від несформованого ринку праці. У найскрутнішому становищі виявились випускники інженерних спеціальностей технічних вузів. Невлаштованих молодих спеціалістів-інженерів поглинає невиробничий сектор – комерція, різні послуги та нефахові заробітки. Таким став результат недалекоглядного планування підготовки фахівців вищої кваліфікацій, що не змогли вчасно переорієнтуватись стосовно ринкових запитів. Сьогодні потрібні більше програмісти та біологи, ніж інженери-техніки та фізики.

Незайняті, безробітні люди потребують великих затрат для їх утримання. А для безробітної молоді характерні деформації мотивів пошуку праці, наприклад, паразитарного та кримінального спрямування.

Слід більше виявляти і вивчати складові попиту на ринку праці і потенційних роботодавців, коригувати навчальний процес, навчальні програми готувати конкурентноспроможних працівників і спеціалістів. Така діяльність особливо необхідна в умовах переорієнтування вищої школи на багаторівневу систему підготовки фахівців і впровадження освітніх стандартів.

Безробіття – складна, комплексна проблема. При її вирішенні треба орієнтуватися і на збереження діючих робочих місць і на створення нових, вдосконалювати державною політикою зайнятості. Такі складові цієї політику як програми професійної підготовки та перепідготовки допомагають у працевлаштуванні. Страхування безробіття пом’якшує життя безробітних. За даними статистики, у січні 2002 року на обліку в центрах Державної служби зайнятості перебувало 1,184500 незайнятих громадян віком від 15 до 70 років. А потреба підприємств України в працівниках на той час складали 104,900 осіб. Отже, на одну вакансію претендувало десять потенційних працівників. А у 2001 році – 17. Найбільша кількість людей претендує на одне робоче місце в Рівненській області – 33, в Тернопільській та Івано-Франківській – 29, в Донецькій області – 74. У Соколівському районів Львівської області на