Бідність – соціальна ситуація, стан, зв’язаний з нестачею необхідних ресурсів щодо повної норми, обмеженість ресурсів (матеріальних, культурних, соціальних), що не дає можливості вести прийнятний спосіб життя. Бідність – негативне відхилення від суспільної норми життя.

З 70 років ХХ ст. при дослідженні бідності, маргіналізації, злиднів (депривації) користуються терміном “соціальна екслюзія”, що означає бідність яка веде до нестатку прав, обмеження доступу до інститутів, що розподіляють ресурси, невигідне положення щодо отримання освіти, кваліфікації, зайнятості, житлових і фінансових ресурсів. Соціальна екслюзія зміщує проблему бідності на індивідуальний рівень. Вона є процесом маргіналізації, соціальним виключенням громадян з участі в соціальному обміні.

Бідність – стан, ситуація несправедливості окремих людей чи цілих груп, обумовлена нестатком необхідних соціальних ресурсів, в першу чергу матеріальних.

Якщо концепція бідності акцентує увагу на розподіл ресурсів та недостатнє задоволення потреб, то в концепції соціальної ексклюзії більше уваги приділяється громадянським правам чи обмеженню цих прав шляхом дискримінації від інститутів соціальної інтеграції зокрема, від ринку праці. Традиційна боротьба з бідністю допускала необхідність підтримки доходів. Тепер вважають, що потрібно підкреслювати важливість соціальних послуг, які сприяють інтеграції, наприклад сприяти отриманню освіти, щоб надалі могла людина нормально жити.

Дж. Фрідмин запропонував декалог громадянських прав, які повинні забезпечуватись суспільством. Це такі права:

професійна допомога при народженні;

безпечний і здоровий життєвий простір;

адекватне харчування;

доступна медична допомога;

якісна практична освіта;

політична участь;

економічно продуктивне життя;

захист від безробіття;

належна старість;

пристойні похорони.

Андерклас – бідна група людей (сукупність сімей, інвалідів), які знаходяться поза системою зайнятості. Ці люди недостатньо навчені, кваліфіковані, довготривало безробітні або зовсім не включені в трудовий процес, окремі їх індивідууми пов’язані із вуличною злочинністю, демонструють форми девіантної поведінки. Серед них найбільше наркоманів, повій, злочинців, підліткової вагітності у жінок. Відсутність роботи – їх спосіб життя.

Сьогодні бідність складається не в контексті формування класів, а в контексті процесу депролетаризації .

Традиційне капіталістичне суспільство з великою часткою робітничого класу і незначним прошарком дрібної буржуазії перетворилось у суспільство середнього класу (великої середньої маси), невеликого елітного шару і зростаючої меншості соціально виключених, андер-класів. Держава забезпечує інтереси тільки середнього класу.

Сьогодні бідні виключаються із суспільного способу життя. В умовах індустріального капіталізму такого не могло бути, оскільки бідних людей становило більшість. Бідність стала маргінальною, прийняла форми андеркласу і соціальної ексклюзії.

В результаті соціально – економічних перемін в постсоціалістичних країнах сформувалась верства бідних людей, яка колись за радянської влади належала до середнього класу. Вони не тільки втратили засоби до існування але й соціально дезадаптовані, оскільки їх життєві стратегії в нових умовах ведуть до бідності. Але в цих же нових бідних людях збереглися нематеріальні культурні і соціальні життєві ресурси, які можна було використати для адаптації в нових умовах і подолати бідність. Але бідні не вважають себе такими, призвичаюються до бідності і своє становище вважають нормальним. Вони не здатні знайти вихід із такого становища, виробляють пасивні способи спротиву: виробляють риси традиційно бідних людей.

Ці бідні люди переважно з вищою освітою, робота за спеціальністю перестала забезпечувати потрібний рівень життя. Знизилось значення їх спеціальних знань, навичок, вмінь, досвіду. Відбулась інфляція культурного капіталу. Не можливо культурні ресурси перетворити в культурний капітал. Але людина з вищою освітою має більше шансів влаштуватись на роботу (хоча б по своїй спеціальності), оскільки вважають що вони швидше оволодівають новими видами роботи.

Перехід на менш кваліфіковану роботу, але більше оплачувану є виходом із бідності. Але втрати значимості освіти, професії сприймається як втрата самого себе, небезпека стати “ніким”.

Стратегія відмови від професії в кінцевому результаті не є виходом із бідності, стає деструктивною. Люди з такою стратегією стають маргінальними. Людина втрачає свою ідентичність (перестали бути, наприклад, вчителем. викладачем) вважає себе невдахою. Готовність змінити свою професію в перехідному суспільстві пов’язана з психологічними незручностями, послаблюється орієнтація на професіоналізм і конструктивну поведінку.

Бідність існувала завжди. Вона існує сьогодні і в усіх суспільствах, навіть в найбільш розвинутих. Але вона різна в кожному суспільстві.

Відповідними світовими організаціями розраховано, що якщо людина не отримує 4-3 долари в годину вона є бідною. Хто живе на 1-2 долари в день є не тільки бідним, але й зубожілий.

Для громадян. наприклад України, заробіток 3-4 долари в годину (20 доларів в день або 600 доларів на місяць) був би достойний. Український громадянин почував би себе заможнішим і перестав би їхати за кордон за додатковими заробітками.

В Україні 80 % громадян бідні. Така кількість бідних свідчить про те, що це проблема не тільки соціальна але й економічна (економічний спад) і політична (влада робить людей бідними, збагачуючи себе та вищих бізнесменів, олігархів).

Терміни “прожитковий мінімум”, “мінімальний споживчий бюджет” приховують проблему бідності як і середні показники бідності чи багатства. Людина, тим більше сім’я, не може довго існувати коли одна зарплата, або 70-80 % її йде на споживання. А звідки взяти гроші для оплати за комунальні послуги, транспорт, одяг, не говорячи вже про навчання у школі, здобуття середньої або вищої освіти.

Коли постійно зростають тарифи на житлово – комунальні послуги, ціни на транспорт, споживчі товари, то прожитковий мінімум є не межею бідності, а межею злиднів (людина постійно відчуває недостаток продуктів харчування).

Стійка