У цілому П. Сорокін виявив такі закономірності стратифікації.

1. У спільних рівних умовах, коли збільшуються розміри спільноти або організації, стратифікація також посилюється, і навпаки.

2. Коли збільшується різнорідність членів соціуму, стратифікація також посилюється, і навпаки, оскільки збільшення неоднорідності населення призводить до посилення нерівності.

3. Коли обидва наведені фактори працюють в одному напрямку, стратифікація змінюється ще сильніше (наприклад, у випадку військового завоювання або об'єднання раніше незалежних держав), і навпаки. При підвищенні ролі одного фактора й зменшенні ролі іншого, стримується їх взаємний вплив на зміни стратифікації.

4. Сили вирівнювання («демократизації») і сили стратифікації («аристократизації») діють одночасно й циклічно. При цьому будь-яке посилення вирівнюючих факторів спричиняє посилення протидії стратифікуючих сил. Вказаними способами соціальний організм повертається до стану рівноваги тоді, коли форма соціального конусу або дуже плоска, або дуже висока.

Закон класово-професійної структури

Соціально-професійна стратифікація, згідно з П. Сорокіним, залежить від двох основних груп факторів: по-перше, певні класи професій і професійні групи формують відповідні соціальні страти, через що одні професійні групи характерні для верхніх соціальних про-шарків, а інші — для основи соціальної піраміди; подруге, феномен стратифікації існує також усередині кожної соціально-професійної групи, де люди стратифіковані на багато рангів і рівні. Тобто соціально-про-фесійна стратифікація проявляється у двох основних формах: ієрархія основних професійних груп (міжпрофесійна стратифікація) та ієрархія всередині кожної професійної групи (внутріпрофесійна стратифікація).

Фундамент міжпрофесійної стратифікації, згідно з П. Сорокіним, містить дві основні умови: а) важливість професійного заняття для виживання й функціонування соціуму в цілому; б) рівень інтелекту, необхідний для успішного виконання професійних обов'язків. Соціально значимі професії пов'язані з функціями організації й контролю соціуму, вимагають високого рівня інтелекту і проявляються в професійній освіті й досягненнях. Так, відповідно до класичної теорії кастової ієрархії, соціально-професійні групи швидше «накладаються» одна на одну, ніж розташовуються на одному рівні: жерці — вчителі, кшатрії — воїни й керівники, вайшї — виробники й торговці, шудри — слуги (тут кожна попередня каста перевершує за походженням і статусом наступну). Поза класово-професійною стратифікацією перебувають «знедолені» — парії.

Внутріпрофесійна стратифікація, за П. Сорокіним, поділяється на три основні прошарки, перший з яких охоплює організаторів — «хазяїв» тієї або іншої справи, другий — вищих і середніх службовців, третій — найманих робітників. При цьому кожен із названих прошарків поділяється, у свою чергу, на кілька підкласів. Незважаючи на різні назви цих внутріпрофесійних прошарків, вони існували й існують у всіх розвинених суспільствах (наприклад, у середньовічних гільдіях розрізняли метрів-майстрів, їхніх учнів і підмайстрів, тобто підприємців, службовців і робітників). Іншими словами, сьогодні у вигляді внутріпрофесійної стратифікації існує нова форма професійного феодалізм у, що реально проявляється в різниці заробітної плати й соціального стану.

Закон формування й функціонування еліт

Найпомітніший внесок у теорію еліти (від фр. elite — краще, добірне, обране) внесли Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс, Х. Ортега-і-Гассет, М. Острогорський, П. Сорокін та ін. Останній, наприклад, вважав, що частина еліти у структурі всього населення є важливим чинником, оскільки верхні поверхи соціальної будівлі повинні бути пропорційні до нижніх, інакше «будинок» може звалитися. Це означає, що для будь-якого розвиненого суспільства існує оптимальне співвідношення верхніх соціальних прошарків щодо всього населення, значне відхилення від якого згубне для суспільства. Таким чином, потенційно існує можливість надвиробництва або недовироблення кандидатів у верхні прошарки соціуму.

Надвиробництво верхніх прошарків може бути результатом або непропорційно високого відтворення верхніх прошарків у «нерухомому» суспільстві, або занадто слабких тестуючих і селекціонуючих механізмів у «рухомому» суспільстві. У цій ситуації весь надлишок членів майбутньої еліти не може знайти місця у вищих прошарках. Ці «невдахи» залишаються незадоволеними й починають створювати власні «вивищуючі» організації, які вбачають вихід у соціальній перебудові або революції, що закономірно призводить до соціальної нестабільності.

Недовироблення еліти може відбутися внаслідок слабко диференційованого відтворення верхніх прошарків (тобто низької народжуваності) або занадто ретельної селекції кандидатів, у результаті якої лише невелика кількість людей може пройти соціальний відбір. У цьому випадку представників еліти може бути значно менше, ніж необхідно для заповнення всіх високих соціальних позицій. Частину цих позицій доводиться віддавати людям, які не пройшли необхідної се-лекції, що сприяє акумулюванню незадоволення як у вищих, так і у нижніх прошарках, чим може скористатися революційно настроєна група. Іншими словами, така система, як і попередня, знову призведе до соціальної нестабільності й безладдя.

Зазначене підтверджує тезу П. Сорокіна про важливість правильної організації всіх сторін соціальних «фільтрів» й «ліфтів». Звідси закон: кожен соціальний реформатор, який береться за перебудову суспільства, повинен звертати особливу увагу на проб-лему правильної реорганізації тестуючих, селекціонуючих і соціальних інститутів, які розподіляють (насамперед освітніх). Якщо вони дефектні, то жодне соціальне поліпшення не забезпечить тривалої й глибокої зміни, оскільки в остаточному підсумку історію роблять люди.

Закон співвідношення соціальної структури й структури здібностей

Найпомітніші теорії стратифікації розвивали К. Маркс, М. Вебер, П. Сорокін, Е. Гідденс та ін. Останній визначав стратифікацію як структуровану нерівність між групами людей, оскільки нерівність існує на всіх етапах людського суспільства. Суспільства, за Е. Гідденсом, можна трактувати як такі, що складаються з соціальних прошарків (страт) у певній ієрархії з найпривілейованішими прошарками на вершині й найменш привілейованими в основі. Стратифікація за статтю й віком існує, при цьому в усіх суспільствах, а в сучасних традиційних й