Віддавна основу соціальної нерівності вбачали в нерівності людських здібностей (Конфуцій, Платон, Аристотель та ін.), що не могло не відобразитися і на ієрархії соціальних страт. Розглянуті концепції соціальної мобіль-ності й стратифікації дають підставу зазначити, що структура соціальної ієрархії, її «поверховість» і конфігурація істотно не змінюється при переході від одного типу суспільства до іншого, де різні страти з незмінною сталістю вибудовують трирівневу піраміду: вищий, середній і нижчий класи. Така трирівнева структура соціальної стратифікації є найбільш загальною будовую соціальної піраміди, оскільки в кожному основному про-шарку розрізняють, як зазначалося, й інші рівні. Тобто у різних класифікаціях соціальної ієрархії, крім основної трирівневої, простежується додаткова багаторівнева структура, загальна «поверховість» якої досягає, як правило, 6–7 щаблів. Закономірною підставою повторюваної «поверховості» соціальної піраміди й рівнів соціального управління відповідають, очевидно, рівні розвитку людських здібностей.

Наприклад, види мислення людини співвідносяться як із загальними, так і зі спеціальними здібностями, у яких дослідники розрізняють сім рівнів, що в цілому відповідає «поверховості» соціальної стратифікації. У реальній соціальній діяльності необхідне ієрархічне поєднання людей із різними типами здібностей, що обумовило, очевидно, семирівневу структуру управління. Отже, структура людських здібностей відповідає структурі соціальної стратифікації й структурі соціального управління. При цьому діє низка правил.

Люди з однаковою групою здібностей повинні займати посади й відповідний соціальний стан на одному ієрархічному рівні.

Відстань між керівниками й безпосередніми підлеглими не повинна перевищувати одного рівня здібностей (наприклад, керівник четвертої групи здібностей повинен керувати людьми із третьою групою здібностей).

Просування людей у соціальній ієрархії повинне здійснюватися із врахуванням розвитку їхніх здібностей, щоб обдаровані могли бути вчасно виявлені й оптимально використані.

Приналежність індивідів до тієї або іншої групи здібностей не може бути довічною або навіть тривалою, оскільки розвиток здібностей залежить не тільки від вроджених властивостей, а й від рівня освіти, прагнення до саморозвитку, від ініціативи, професійного й соціального досвіду.

Закон повноти етносоціальної структури

На характер, динаміку й темпи формування етнічних спільнот визначально впливають такі фактори:

а) соціальні — наявність «повних» або «неповних» етносоціальних структур;

б) політичні — наявність або відсутність власних державно-правових інститутів, стабільність або рухливість меж ранніх державних утворень тощо.

Етносоціальна структура — це представленість корінного етносу на різних рівнях соціальної піраміди. Природним є таке становище, при якому всі, без винятку, рівні соціальної піраміди зайняті абсолютною біль-шістю представників державотворчого етносу (титульної нації). Однак таке природне становище часто буває порушеним через різні історичні обставини: завоювання, злиття державних утворень, культурна експансія, просочування в певні соціальні прошарки етнічно сторонніх елементів та ін. У результаті цього відбувається втрата повноти етносоціальної структури, що об'єктивно спричиняє несприятливий вплив на перебіг майбутнього етносоціального розвитку. Наприклад, в етнічній історії українців важливу роль відіграла постійна боротьба з різними хвилями завойовників, життєва необхідність протистояти полонізації, євреїзації, литовізації, мадяризації й русифікації, а також неповнота української етносоціальної структури, що утворилася внаслідок злиття власних верхніх соціальних прошарків з верхніми соціальними прошарками євреїв (починаючи від Хазарського каганату VIII–Х ст.), литовців, поляків, росіян тощо. Процес розвитку української нації визначало насамперед селянство (планово й масово знищене згодом у 30-х роках ХХ ст. єврейсько-більшовицькою владою), а також міськими прошарками, які не втратили етнічної самосвідомості, дрібними підприємцями, інтелігенцією (насамперед учителюванням і нижчим духівництвом).

Головну небезпеку для природної повноти етносоціальної структури, для повноцінного етнокультурного розвитку містить захоплення верхніх соціальних прошарків, тобто позицій національної еліти, представниками іншої етносоціальної спільноти. Звідси закон: успішність етнокультурного розвитку і всієї життєді-яльності етносу прямо залежить від повноти етносоціальної структури, у якій всі рівні (насамперед вер-хні) повинні бути зайняті абсолютною більшістю представників титульної, державотворчої нації.

Література

1. Анурин В. Ф. Проблема эмпирического измерения социальной стратификации и социальной мобильности // Социологические исследования — 1993. — № 4. — С. 87–96.

2. Аристотель. Сочинения: В 4 т.; Пер. с древнегреч. — М., 1983.

3. Барбер Б. Структура социальной стратификации и тенденции социальной мобильности // Американская социология. — М., 1972.

4. Бляхман Л. С., Сочилин Б. Г., Шкаратан О. И. Подбор и расстановка кадров на предприятии. — М., 1968.

5. Вебер М. Избранное: Образ общества: Пер. с нем. — М., 1994.

6. Вебер М. Основные понятия стратификации // Социологические исследования. — 1994. — № 5. — С. 147– 156.

7. Гидденс Э. Стратификация и классовая структура // Социологические исследования — 1992. — № 9. — С. 107–120.

8. Гурне Б. Державне управління: Пер. з фр. — К., 1990.

9. Краткий словарь по социологии / Под общ. ред. Д. М. Гвишиани, Н. И. Лапина. — М., 1988.

10. Манхейм К. Диагноз нашего времени: Пер. с нем. и англ. — М., 1994.