1924 року, заради продовження масштабної наукової праці, завершення "Історії України-Руси", що неможливо було без українських архівів та бібліотек, Михайло Грушевський змушений був піти на компроміс з встановленою в Україні радянською владою і повернутися на Батьківщину. Наукові заслуги історика були поціновані навіть більшовицьким урядом: 1923 року його було обрано академіком Всеукраїнської академії наук, 1929 року — Академії наук СРСР. В Україні вчений очолив Історичну секцію ВУАН, навколо якої об'єдналися всі історичні установи, провідні дослідники і талановита молодь.

І все це в умовах постійного, з перших днів повернення, нагляду репресивних органів ДПУ-НКВС, які зібрали 8 томів наклепів і доповідних на "неблагонадійного" Грушевського. 1931 року вчений змушений був виїхати до Москви, підданий короткочасному арешту у справі так званого "Українського національного центру". Після звільнення до кінця життя Грушевський не почував себе вільною людиною. На початку 1930-х рр. була ліквідована Історична секція ВУАН. Закриті видання, зазнали репресій учні і співробітники. Трагічно загинули в таборах донька Катерина, брат Олександр, племінник Сергій, інші родичі. Бо вони належали до роду Грушевських.

2. Соціологічні погляди сучасників Михайла Грушевського

Видатним репрезентантом групи українських соціологів, які досліджували право насамперед як суспільне утворення, був Б.О.Кістяковський (1868-1920 рр.). У своїх поглядах він еволюціонував від захоплення марксизмом до неокантіанства. Праці його важливі передусім тим, що він перший глибоко вникав у методологічні питання (“Социальная наука и право”, “Право и наука о праве” та ін.).

Б.Кістякіський дійшов висновку, що перенесення природничо-наукового мислення в соціологію не дозволяє пізнати особливості соціального світу, які відрізняють його від світу природи. Реальність, яку має вивчати соціологія, є, крім економічних відносин, свідомості та її уявлень, дії людей, зумовлені соціальною дійсністю та її культурними формами. Звернення до цієї реальності – умова здобуття соціологією статусу самостійної науки, відокремлення її від соціальної філософії. Галузь соціології – це галузь достовірного в соціальних явищах, а тому її точка зору полягає не у визначенні різних можливостей, а в установленні необхідного. З даних позицій він критикував М.Михайлівського, для якого домінуючим критерієм при виясненні соціальних явищ була категорія можливості.

Близько до зазначеної групи українських соціологів стояв і С.С.Дністрянський (1870-1935 рр.). У своїх працях “Загальна наука права й політики”, “Соціальні форми права” він висунув теорію зв’язків. Соціальні зв’язки, на його думку, виникають з необхідності задоволення людьми своїх потреб. Історико-соціальні зв’язки розвиваються від найменш простих (родини) до найбільш складних, якими є народ і держава. Соціальними зв’язками є також церква, покоління, суспільні класи і стани тощо. Умова успішного функціонування соціальних зв’язків – наявність норм, які виникають з внутрішнього переконання про взаємну залежність людей в процесі задоволення своїх потреб. Кожний соціальний зв’язок живе своїм особливим життям, має свої особливі цілі і засоби їх досягнення. Одна й та ж особа, писав С.Дністрянський, належить до різних соціальних зв’язків, виконує в них різні обов’язки і дотримується різних правил. Останні твердження дають підставу для висновку, що в соціологічних студіях С.Дністрянського в імпліцитному стані наявні ідеї теорії статусу і ролей. Саме з позиції теорії соціальних зв’язків вчений розглядав право як соціальне утворення.

Вагомий внесок у розвиток української соціології зробив видатний вчений-економіст, мислитель і патріот М.І.Туган-Барановський (1865-1919 рр.), який вважав, що без соціології немає сучасної науки про суспільство. У працях “Основи політичної економії”, “Суспільні основи кооперації”, “Вплив ідей політичної економії на природознавство та філософію”, “Психологічні фактори суспільного розвитку” та інших він обґрунтував роль господарства в соціальному житті. Господарство він визначав як сукупність людських дій, спрямованих на зовнішній світ для створення матеріальної обстановки, необхідної для задоволення людських потреб. Вирішальне значення господарства у суспільному житті ґрунтується не тільки на тому, що люди. як вважав марксизм, перш ніж займатися політикою, наукою, мистецтвом, релігією, повинні їсти, пити і одягатися, а й на тому, що політика, наука тощо мають свою матеріальну основу, яка створюється господарством.

На думку М.Туган-Барановсього, виробництво безпосередніх засобів до життя, що становить господарську діяльність, є нижчою сходинкою драбини, яку утворює різноманітна діяльність людей. Однак на вищих сходинках господарська робота становить все меншу частку відповідної діяльності. Звідси вчений виводить закономірність, яка полягає в тому, що чим вища потреба, тим меншу роль у діяльності по її задоволенню відіграє господарська праця. Вищі види соціальної діяльності мають своє самостійне значення, незалежне від господарства. Оскільки історичний прогрес саме і полягає в одухотворенні людини, в переміщенні центру ваги людського життя в сферу вищих духовних потреб, то і соціальне значення господарського моменту зменшуватиметься з рухом історії вперед. Такі погляди українського вченого перегукуються, зокрема, із сучасними теоріями постіндустріального суспільства.

Вважаючи себе прихильником соціалізму, зокрема етичного соціалізму, М.Туган-Барановський критично ставився до марксистської теорії класової боротьби і концепції суспільного класу. Так, у статті “Що таке суспільний клас?” на противагу марксистському він запропонував своє визначення суспільного класу, під яким розумів “суспільну групу, члени якої перебувають в однаковому економічному становищі по відношенню до суспільного процесу привласнення додаткової праці інших груп і внаслідок того мають спільні економічні інтереси і спільних антагоністів у процесі суспільного господарства”. На його думку, це визначення дає ключ до вчення