Розкриваючи зміст “народної держави”, Іван Франко відмічає, що по такій програмі свідомі і організовані робітники парламентським шляхом зможуть вдосконалити і покращити сучасну державу, що існувало на пануванні одних і гнобленні інших. Однак пройшов якийсь час, і Іван Франко критичніше почав ставитися до ідеї “народної держави”. Пізніше він писав: “Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловiка. Власна воля i власна думка кождого чоловiка мусила би щезнути, занидiти, бо ану ж держава признає її шкiдливою, непотрiбною. Виховання, маючи на метi виховувати не свобiдних людей, але лише пожиточних членiв держави, зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали б i жили би в такiй залежностi, пiд таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютнiших полiцiйних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.

А хто держав би в руках керму цiєї держави ?.. у всякiм разi цi люди мали б у своїх руках таку величезну владу над життям i долею мiльйонiв, якої нiколи не мали найбiльшi деспоти”.

Для такого мислителя, як Іван Франко проблема національного поставала в особливому світлі, оскільки ключовим в кінцевому результаті тривалих пошуків систем і поглядів виявилося поєднання ідеї національного визволення з соціальним, винайдення балансу між першим і другим. Зауважимо, що протягом тривалого часу у суспільно-філософських поглядах Каменяра для національного не відводилось якогось значного місця, а пріоритет, як данина популярному тоді соціалізму, беззастережно віддавався економічному і соціальному. "Я переконаний, що економічний стан народу - се головна підстава цілого його життя, розвою, поступу" - писав Франко в одному з ранніх листів. Та в процесі своєї ідеологічно-світоглядної еволюції та політичної діяльності він прийшов до розуміння неможливості вирішення українського питання лише з позицій розв'язання соціально-економічних проблем. Відбувся, висловлюючись словами Оксани Забужко, крах роками тліючої у свідомості Франка ілюзії щодо пріоритету загальнолюдського, соціально-економічного над національним. До цих висновків привів мислителя і сам характер у переважній своїй масі селянського середовища галицьких українців (90 % населення), в якому суспільна диференціація ще не набула глибоких форм, щоб відтіснити усвідомлення потреби передусім національного звільнення. Останні десятиліття ХІХ ст. переконливо свідчили про це: постійна потреба консолідації суспільних сил не залишала іншої альтернативи, окрім смерті - смерті асимілятивної. Відхід від першості національного був світоглядним вибором зради (і навіть духовного самознищення).

Саме знехтуванням національним фактором певною частиною українських сил Франко пояснює і їх кінцеву "зневіру та апатію" і пропагує потребу витворити з "...етнічної маси українського народу українську націю, суспільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя" - як величезну дійову задачу. Ідея важливості незалежності та окремішності "національного", відпорного (за Франком) до асиміляційної роботи польського чи російського національного чинника, вибудовувалась в ідею самостійності цілої нації, і як логічна закономірність - національної державності. Для Франка, вже зрілого мислителя, "національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій", набував першочергового значення: бо лише ідеал національної самостійності, перебираючи ще собі на озброєння західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі, "один тільки може дати їм поле для повного розвою", і витворити з "обдертої юрби" сучасний європейський народ - націю, з власною національною гідністю, культурою і державою - де нація (за Гегелем) може виправдати своє існування в історії в колі інших народів.

Таким чином Франкове розуміння національного сформувалося у процесі вибору між національним і соціальним, бо епоха, в якій він жив, була епохою імпульсивного "маятника" з протилежними національно-духовними і матеріалістично-інтернаціональними помислами. В кінцевому підсумку сталося повернення Франка до національного через соціальне та інтернаціональне, з прагненням піднести українську національну ідею до європейських стандартів "національного", із можливим бажаним закріпленням її в суспільній свідомості західних українців.

Звертаючись до механізму формування національної ідеї, Франко вказував на провідну роль української еліти як виконавця такого завдання. Наступні слова І. Франка написано як би спеціально для нашого часу: "Перед українською інтелігенцією відкривається тепер ... величезна дійова задача - витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй... та при тім поданий на присвоювання собі в як найширшій мірі і в якнайшвидшим темпі загальнолюдських культурних набутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна держава, не може відбутися".

4. Трагедія національної ідеї Івана Франка

Потрібно багато зусиль, щоб, як колись казав Іван Франко, «з мужиків зробити народ».

Франко розумів, що, з одного боку, повинна вирости свідомість народу. Але як же вона виросте в бідного, голодного, обдертого люду? І в цьому він бачив зачароване коло, хоча розумів, що історія розвивається за своїм законами. У цьому плані залишався оптимістом, вважаючи, що народ з такими даними, такою історією і традиціями чогось коштує, незважаючи на всі його недоліки.

Іван Франко добре знав людей, відчував і розумів, що в той історичний момент український народ мав потребу в лідері типу Івана Вишенського: народного мученика, голодного, босого, приниженого...

Ідеєю самостійності Галичини в ті часи не дуже і переймалися. На зламуванні сторіччя, у 1898—1900 роках Микола Міхновський, тоді харківський адвокат, також, уже на новому етапі, початків проголошувати гасла соборності і нової української державності. Він безпосередньо вважав себе учнем Івана