Після 1917 року розвиток вітчизняної соціології не припинявся, хоча і не був однозначним. Перші роки більшовицького режиму в Україні співпали з прискоренням інституціо-налізації соціології, тобто її правовим і організаційним утвердженням як самостійної науки. У 20-х pp. наукова і науково-видавнича праця майже повністю зосереджується у Всеукраїнській академії наук (далі — ВУАН). З трьох її відділів саме соціально-економічний мав спеціальну кафедру соціології — першу в Україні, — яку очолює Б.Кістяківський (1918-1920). На жаль, його праці з доби відродження української державності не знайдено. Після його смерті кафедру очолює марксист С.Семківський, але помітних результатів роботи ця кафедра не мала. У 1923-1930 pp. видруковані «Записки соціально-економічного відділу», окремі дописи яких порушують проблеми соціології (М.Туган-Барановського, С.Дністрянського, О.Гілярова та ін.).

Організації соціологічних студій в установах ВУАН присвячує свою діяльність М.Грушевський, повернувшись в Україну у 1924 р. Найближчими його співробітниками виступають О.Гермайзе, П.Клименко, донька Катерина Грушевська. Кабінет примітивної (тобто давньої) культури, керований нею, досліджує питання генетичної соціології і з 1926 р. видає річник «Первісне громадянство». К.Грушевська публікує тут свої праці «Спроба соціологічного 'пояснення народної казки», «Соціологія старовини» та ін. У цьому ж напрямі Ф.Савченко в.идає свої праці «Примітивна культура», а також «Соціологія в концепції нової французької демократії».

Одною з причин повернення М.Грушевського в Україну стає прагнення перевести Український соціологічний інститут (далі УСІ), заснований ним у Відні, на батьківщину і бажання досліджувати історію свого народу в його власному середовищі. Одразу ж після повернення до Києва (24 березня 1924 р.) М.Грушевський виголошує доповідь «Український соціологічний інститут і дослідча кафедра історії культури загальної й української» перед спільними зборами ВУАН. В ній він ознайомлює присутніх з планами щодо УСІ, зокрема проектом створення п'яти кафедр та постійно діючого семінару. Однак Інститут марксизму не підтримав цей проект, можливо тому, що М.Грушевський намагається зберегти «свободу наукової мислі і праці, не зв'язану якоюсь партійною програмою», створити інституцію, яка віддячує урядові і суспільству за матеріальне утримання педагогічною працею і дослідженнями, «але не знає сторонніх втручань в свою роботу і організацію».

Тоді ж, у 1924 p., замість інституту відкривається лише науково-дослідна кафедра історії України на чолі з М.Грушевським, а при ній — дві секції, одна з яких (секція методології та соціології) працює під керівництвом О.Гермайзе. Функції соціологічного інституту фактично починає виконувати утворена наприкінці 1925 р. «Асоціація культурно-історичного досліду», яка упродовж 1926-1927 pp. провела 24 засідання, де було виголошено 51 доповідь у річищі соціологічного методу.

Виходячи із суміжних наук, у 20-ті роки багато уваги соціологічним питанням приділяє ряд інститутів у межах ВУАН. З 1936 p., із посиленням хвилі репресій, відбувається майже повна ліквідація будь-яких соціологічних досліджень. Такий стан проіснував понад 30 років, незважаючи на спорадичні «потепління» й спроби пожвавлення соціологічних студій у межах академічних установ. Соціологію радянського періоду можна вважати однією з найвідсталіших наук як в Україні, так і в цілому в СРСР. Оцінюючи становище соціологічної думки в умовах існування тоталітарного режиму, український соціолог в еміграції А.Симиренко підкреслює, що нерозвинутість соціології в Україні та інших радянських республіках була навмисне спланованим феноменом. Сучасний український дослідник історії вітчизняної соціології В.Степаненко додає, що становище соціології в Радянській Україні було ще гіршим, ніж у СРСР в цілому, оскільки в ній існував жорстокіший, консер-вативніший політичний та ідеологічний режим, який відверто демонстрував антипатію до соціології. Багато шкоди завдавав також штучно витворений провінціалізм української соціології, коли кращі сили вітчизняних соціологів зосереджувались поза межами України.

Ситуація змінюється починаючи з середини 80-х pp., із настанням ери гласності й перебудови. Поволі зазнає змін ставлення до соціології, зростає усвідомлення її суспільної значущості і користі. Настає навіть певна мода на цю науку, коли без соціологічних опитувань та експертиз важко було собі уявити газетні та журнальні публікації, передачі радіо і програми телебачення, особливо на політичні теми. Але належних умов для безперешкодного розвитку соціологічної думки в рамках СРСР так і не було створено.

Висновок

Початок цього періоду відзначається досить активним розвитком соціології праці в молодій Радянській державі. В Україні цей період зв’язаний з виникненням у Харкові Всеукраїнського інституту праці, що очолив Ф.Р.Дунаєвський. Ним зокрема була розроблена концепція “трьох категорій властивостей функціо-нера”, заснована на необхідності зв’язувати якості керівника не з якоюсь апріорною нормою, а виходити з реальних вимог конкретної трудової ситуації. Серед проблем, досліджуваних інститутом – питання управлінського контролю, колегіальності і єдиноначальності, удосконалювання організаційної структури і стилю керування. Вже в той час тут використовувалися методи соціальної інженерії і прикладної соціології. Так, за допомогою використання професіограм, визначалися індивідуальні якості працівника і придатність їх для конкретних професій.

Однак, зі становленням авторитарно-адміністративної системи керування народним господарством та сферою праці соціологічні дослідження в цій області були згорнуті. Повернення до них почалося в зв’язку з “хрущовською відлигою” і легітимізацією соціології як науки. Цей період з кінця 70-х років відзначений дослідженнями в широкому спектрі проблем соціології праці.

Одна з перших робіт, що визначила статус соціології праці як науки, її об’єкт і предмет, структуру й актуальні проблеми, написана українським соціологом Є.І.Суїменко в співавторстві з Д.П.Кайдаловым була видана в Москві. Роботу відрізняє продовження традицій гуманістичного підходу – роль праці в суспільстві, проблеми зміни праці розглядалися в нерозривному зв’язку з усебічним розвитком особистості, формуванням культури трудової поведінки і культури взаємин у трудовому колективі.

У 70-і роки почалися дослідження українськими соціологами проблем діалектики