РЕФЕРАТ

на тему:

„Зародження української соціології: М.Драгоманов, М.Грушевський, І.Франко”

План

Вступ.

1. Складові соціальних поглядів М.Драгоманова.

2. Соціальні погляди М.Грушевського.

3. Внесок у соціологію І.Франка.

Висновок.

Використана література.

Вступ

Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі «Громада».

Учені, які досліджують особливості тогочасної української соціологічної думки наприкінці XIX ст., відзначають, що тодішні дослідження здебільшого певною мірою трансформували ідеї О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса, виявляючи при цьому обмаль критичного ставлення до надбань своїх попередників, орієнтації до вироблення власних соціологічних теорій, хоч окремі оригінальні ідеї вони висловлювали.

На той час українська соціологія ще не була виокремленою наукою, тобто до соціологічних студій принагідне вдавалися професійні філософи, історики, географи, економісти, літератори.

Найприкметнішим у тогочасній соціологічній думці є звернення до проблем соціально-культурного життя українського народу. Як уже зазначалося, вона функціонувала тільки в координатах традиційних проблем. А тоді домінував у соціології позитивізм, який тяжів до еволюціонізму, органіцизму чи соціал-дарвінізму.

1. Складові соціальних поглядів М.Драгоманова

Драгоманов критикував ідеологію російських народників П. Лаврова, П. Ткачова, Г. Плеханова та інших за те, що вони у своїх політичних програмах навіть не обіцяли жодних автономій іншим народам у майбутньому. Російські революційні діячі не сприйняли тоді ідей Драгоманова про федеративний принцип взаємозв'язку народів Росії. Але концепція Драгоманова набула широкого розголосу поміж української інтелігенції, справила позитивне враження і на Європу. Зокрема, її підтримував Е. Бернштейн.

Драгоманов черпав досвід з демократичних надбань європейських держав. Йому була близькою соціальна проблема у марксизмі, але не відкидав він і національних засад у розвитку людства, через які суспільство має засвоювати найпрогресивніші надбання. Він намагався наповнити ідею національності «всесвітньою правдою», яка допомагала б кожній нації рухатися шляхом історичного поступу, бо лише одна думка про національність і про ЇЇ важливість може бути причиною насилля над людьми і «великої неправди». Тому відстоював рівні права осіб будь-якої національності.

Розглядаючи соціологію як науку про суспільство, важливу роль він відводив порівняльному методові досліджень, намагаючись піднести їх до світових зразків.

Драгоманов вважав, що завдання кожної людини, як і народу, в пізнанні себе і в прагненні йти до цивілізації разом з цивілізацією, тобто підхід Драгоманова полягав у необхідності пов’язати український національний рух та його програму з європейськими ліберально-демократичними концепціями. Але пізнання себе вимагає високої національної самосвідомості, а рівень цивілізованості народу настільки низький, що не дозволяє йому піднятися до самосвідомості, а, отже, до прагнення відродити свободу. Він писав, що українці багато втратили, бо коли більша частина народів Європи створювали свої держави, нам це не вдалося.

Михайло Драгоманов у своїй праці “Чудацькі думки про українську національну справу” переконує, що сама по собі думка про націю не може привести людство до свободи та правди для всіх. Необхідно шукати чогось іншого - загальнолюдського, що було б вище над усіма національностями та згармонізувало їхні відносини. Проте ця ідея “космополітизму і людства” зовсім не суперечить ідеї національності, а лише творить її вищий порядок. Подібний підхід сповідували і Б.Кістяківський, В.Вернадський, А.Кримський, висуваючи свої концепції організації української науки. З огляду на це має сенс процитувати лист Вернадського до Кримського на його 70-річчя: “Моя наукова робота для мене, а власне і для Вас, ... стоїть на першому місці, але культура українського народу рідною мовою, наукова його творчість і думка цією мовою в критичний момент історії нас об’єднала”.

Особливе місце в ідеях український лібералів посідає питання моральності і співвідношення засобів боротьби та її мети. Зокрема, Драгоманов зробив значний внесок в популяризацію етичних засад політичної діяльності. Його знаменита фраза про те, що політика вимагає чистих рук, стала домінантою руху значної частини української інтелігенції.

Звертаючись до історії лібералізму, можна зробити висновок, що ця філософська теорія, як і політична практика, своєю головною метою ставить розвиток особистості, здійснення природних прав людини на життя, свободу, власність, рівність можливостей. Саме в ліберальному русі народилися ідеї конституціоналізму, самоврядування, просвітництва і розроблялися теоретичні основи для створення інститутів правової держави і громадянського суспільства. Ґрунтовною ознакою ліберальної філософії є міра, що утримує вільний дух людини в суспільних рамках і культурних формах, що розкривають самоцінність і значимість політичної та правової сфер громадського життя, різноманітних політичних і громадянських прав. Лібералізм, безумовно, виходить з людського виміру політики.

2. Соціальні погляди М.Грушевського

Учень Антоновича Михайло Грушевський (1866—1934) вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками. Значне місце в його дослідженнях відведене вивченню історії Київської Русі, України, історичного процесу взагалі, проблемам генезису східнослов'янських народів. На особливу увагу заслуговують соціологічні погляди Грушевського щодо питання виникнення і розвитку української та російської народностей, становлення державності в Україні та Росії.

Що стосується української соціології, то Грушевський виступає в ній як один із засновників і прихильників української ідеї. Велика ерудиція в сфері історії, літератури, мистецтва дала можливість Грушевському виробити свої розуміння суспільного процесу і політичного розвитку. Сутність історіософської концепції М.Грушевського ґрунтується в 3 основних поняттях: народ, держава і герой в історії. Народу, у М.Грушевського, це поняття метафізики романтичного періоду, коли як держава – це анархо-соціалістичне поняття, і герой в історії відповідає позитивістській концепції, як метод пізнання. В народі Михайло Грушевський бачив дієву силу історії. Досліджуючи історію українського народу від висуває ідею “національної самооборони” і “національної смерті”. Вся історія