У загальнонаціональному масштабі сучасна держава з метою зменшення армії безробітних намагається регулювати заробітну плату на такому рівні, щоб темпи її зростання були нижчими від зростання продуктивності праці. Для цього проводиться "політика доходів", активна кредитно-грошова політика тощо. "Політику доходів" запроваджують приватні фірми, домагаючись, щоб рівень продуктивності праці випереджав зростання оплати робочої сили. Най-бі-ль-ших успіхів у цьому досягли США. З 1974 p. до середини 80-х pp. було ство-ре-но 23 млн. додаткових робочих місць і прийнято на роботу 12 млн. іммігра-нтів. Характерно, що за цей період 500 наймогутніших корпорацій Америки скоротили 3 млн. робочих місць, а дрібні створили 7 млн. таких місць [23, 370].

Певні результати у здійсненні політики працевлаштування може дати скорочення робочого дня. За останні 100 років у більшості розвинутих країн Заходу тривалість робочого часу скоротилася вдвічі. Винятком є лише Японія. Японець нині працює в середньому 2150 годин на рік, що на 230 годин більше, ніж у Франції. Скорочення тривалості робочого дня з метою збільшення зайнятості мало місце у Швеції в 70-х рр., у Франції в 1982-1983 pp. та в деяких інших країнах [23, 370].

В Україні законодавчу основу програми захисту населення при переході до соціально орієнтованої ринкової економіки закладено в Законі України "Про зайнятість" [17] і Державній програмі зайнятості. Ця програма передбачає заходи, спрямовані на збереження високого рівня зайнятості, вдосконалення її структури та підтримки ринку (з цією метою буде поступово формуватися ринок житла, вдосконалюватиметься інфраструктура ринку праці, посилюватиметься мобільність робочої сили та ін.), зміну структури робочих місць за рахунок вивільнення частини працівників з неперспективних у перспективні галузі і збільшення зайнятості у сфері нематеріального виробництва, підвищення загальноосвітнього, кваліфікаційного рівнів робочої сили. Ставиться завдання створення додаткових робочих місць у західних областях (де є надлишок робочої сили), формування держзамовлення на проведення громадських робіт з метою поліпшення навколишнього середовища, розвитку мережі шляхів та створення соціальної інфраструктури населених пунктів; забезпечення професійної підготовки та перекваліфікації робочої сили; забезпечення зайнятості тих громадян, які потребують соціального захисту (молодь, інваліди та ін.); формування інфраструктури ринку робочої сили (оснащення відповідною технікою центрів зайнятості, створення інформаційно-довідкової системи зайнятості населення тощо).

Одним із елементів соціального захисту населення є правове регулювання найманої праці, яке здійснюється через встановлення у законодавчому порядку мінімального рівня заробітної плати, пенсій, порядку укладення колективних договорів щодо умов праці, оплати робочої сили, соціального страхування, відпусток тощо.

При встановленні мінімального рівня заробітної плати документи МОП рекомендують враховувати потреби працівників та їх сімей, вартість життя, соціальні пільги, рівень інфляції, а також показники, які впливають на рівень зайнятості (наприклад, рівень продуктивності праці, кількість безробітних та ін.).

За базу мінімального рівня заробітної плати береться набір товарів і послуг, які задовольняють основні фізіологічні та соціальні потреби окремої людини або типових сімей (з однією дитиною, з двома та ін.). Цей набір в різних країнах різний. У США, наприклад, до нього включають оплату за наймання житла, близько 20 видів м'ясопродуктів, купівлю один раз у п'ять років ненового автомобіля та ін.

Розмір мінімальної заробітної плати в розвинутих країнах Заходу сягає від 30 до 50% розміру середньої заробітної плати. У США він становить 4,5 дол. за годину. Окремий мінімум встановлюється для молоді [23, 371].

В Україні на початку 1996 p. мінімальна заробітна плата становила 800 тис. крб., мінімальна пенсія – 3,3 млн. крб., а максимальна – близько 4 млн. Проте, якщо у США мінімальний рівень заробітної плати встановлено з розрахунку, щоб споживання м'яса на рік на душу населення становило 80 кг, то в Україні за мінімальну заробітну плату можна придбати лише близько 50 кг м'яса на рік, але грошей на інші товари та послуги вже не залишається. Міжнародна організація продовольства рекомендує 33 кг м'яса на рік, але таку його кількість споживають у слаборозвинутих країнах [23, 371].

Найзагальнішими критеріями бідності є безробіття та інфляція, рівень яких характеризує ступінь бідності. Сумарну величину цих показників у США називають "індексом злиденності". Так, якщо індекс безробіття становить 2%, а індекс інфляції 1000%, то "індекс злиденності" – 1002% [23, 371].

Основний критерій бідності – доходи на одну людину. Загальним критерієм бідності є структура споживання у сім'ях, зокрема частка витрат на харчування. У США, скажімо, до бідних наприкінці 80-х pp. належали сім'ї, які витрачали на харчування третину сімейного бюджету. В Росії у середині 1992 pp. витрати на харчування в доходах більшості сімей становили близько 75%. В Україні ситуація ще несприятливіша [23, 372].

Загальний рівень бідності у тій чи іншій країні визначається показником частки числа бідних людей у загальній чисельності населення віком від 15 років. Бідність вимірюється за допомогою прожиткового мінімуму, який існує у ви-гляді життєвого (або фізіологічного) мінімуму і соціального мінімуму. Пер-ший відображає задоволення лише головних фізіологічних потреб і основних послуг. Другий включає ще й мінімальні духовні та соціальні запити [23, 372]

Найточнішим для визначення абсолютного рівня прожиткового мінімуму є метод споживчого кошика. Так, у Болгарії