до такого кошика на сім'ю з двох осіб включають 552 позиції, з трьох – 639 позицій, а з чотирьох – 652 позиції. Споживчий кошик складається із 149 позицій продовольчих товарів (або 23-27% загальної кількості позицій названих трьох типів сімей) з таким розра-ху-н-ком, щоб структура харчування забезпечувала денну калорійність – для працю-ючих 2822 калорії, для пенсіонерів – 2026 і для дітей – 2123 калорії. У 1988 p. рівень прожиткового мінімуму щодо середньодушового доходу у цій країні становив 69%. В Угорщині у 1991 p. середньомісячний прожитковий мінімум міської сім'ї з 4-х осіб сягав 32,6 тис. форинтів (майже 400 дол.) [23, 372].
У Білорусі і країнах Прибалтики для обчислення прожиткового мінімуму користуються показником соціального прожиткового мінімуму, в Росії, Казахстані – фізіологічного. З і квітня 1992 p. у Білорусі введено показник середньодушових мінімальних споживчих бюджетів, які б забезпечували норму калорійності для працездатних чоловіків 3050 ккал і 2525 ккал для працездатних жінок [23, 372].
Уряд України методику підрахування споживчого кошика досі не оприлюднив. Верховна Рада України у жовтні 1995 p. встановила межу малозабезпеченості – 4,8 млн. крб. на місяць. За річну суму можна було купити 21,5 кг м'яса на одну непрацюючу особу, 180 кг молока і молочних продуктів, 180 яєць, 1,5 кг риби і рибних продуктів (близько 4 кг), 135 кг картоплі, 80 кг овочів, 37 кг фруктів і ягід, 110 кг хліба і хлібопродуктів, 7 кг соняшникової олії, 21 кг цукру [23, 372].
З мінімальним рівнем заробітної плати тісно пов'язаний критерій бідності.
Важливим елементом програми соціального захисту населення є регулювання заробітної плати залежно від сфер діяльності та професій, форм власності. Так, у розвинутих країнах Заходу здійснюється пряме регулювання заробітної плати в державному секторі. Соціальним законодавством встановлюються права й обов'язки зайнятих у державному апараті, військовослужбовців, виборних осіб. Як правило, у США та інших країнах Заходу заробітна плата в державному секторі нижча, ніж у приватному, але робітники і службовці державного сектора мають значно більше гарантій, вищі соціальні виплати тощо [23, 373].
Заробітна плата найманих робітників регулюється за допомогою колективних договорів і тарифний угод. Ширше коло питань регулюють колективні договори. У них, крім оплати робочої сили, фіксуються тривалість робочого дня та відпусток, певні гарантії щодо умов праці, доплати за надурочні роботи, надання додаткового харчування та ін. У тарифній угоді обумовлюються мінімальний рівень заробітної плати у тих чи інших галузях і мінімальні гарантії рівня заробітної плати працівників різної кваліфікації. Тарифна угода за участю представників підприємств і трудящих укладається за посередництва держави і засвідчується Міністерством праці. Це є гарантом її виконання. На час дії тарифної угоди страйк вважається незаконним засобом розв'язання трудових спорів.
Надзвичайно важливою ланкою системи соціального захисту населення є індексація грошових доходів відповідно до рівня цін. Вона практикується в усіх розвинутих країнах. Федерація профспілок України в 1995-1996 pp. вимагала від уряду, щоб підвищенню плати за комунальні послуги передували заходи щодо соціального захисту населення (зростання мінімальної заробітної плати, пенсій і стипендій), а також паралельне реформування заробітної плати. Проте досягнутої угоди уряд не виконав. Зниження життєвого рівня населення відбувається також через несвоєчасну виплату заробітної плати. Ці причини спричинили загальнонаціональний страйк шахтарів у лютому 1996 p. [23, 373]
Ще однією ланкою соціального захисту населення є захист прав споживачів. Згідно з прийнятим в Україні законом "Про захист прав споживачів" [18] держава повинна гарантувати належну якість продукції, торговельного та інших видів обслуговування, безпеку продукції, достовірну інформацію про кількість, якість і асортимент її, відшкодування збитків, заподіяних продукцією неналежної якості, позов до суду та інших уповноважених державних органів для захисту порушених прав та ін. Але цей закон діє лише частково через відсутність відповідного механізму його реалізації, слабке фінансове забезпечення та ін.
Отже, у цілому можна зробити висновок про те, що соціально-економічні гарантії являють собою методи забезпечення з боку держави задоволення різноманітних потреб громадян на рівні соціальне визнаних норм. Соціально-економічні гарантії гро-мадянам – це об'єктивна необхідність для будь-якої правової держави, зміст і доцільність її існування. Обсяг і рівні таких га-рантій є мірилом її цивілізованості.
Розділ 2. Фінансове забезпечення соціальних гарантій населення
2.1. Економічна природа і призначення соціальних гарантій
Соціальні гарантії – обов'язковий елемент економічної системи держави, важлива умова її економічної та соціальної стабільності. Без перебільшення можна стверджувати, що вищий рівень соціальних гарантій – основа суспільного добробуту й кінцева мета економічної діяльності держави.
Слід зазначити, що соціальні гарантії розглядаються фінансовою наукою в контексті забезпечення зростання суспільного добробуту. Основні принципи теорії суспільного добробуту були сформулюванні на початку XIX століття англійським філософом Ієрамією Бентамом. Він писав: "Найбільше щастя найбільшій кількості членів суспільства – ось єдина мета, до якої повинен прагнути уряд" [4, 302]. Ці дещо наївні постулати свого часу справляли велике враження на широкі верстви населення, а також на політичні партії соціально-демократичного спрямування.
Проте в цілому теорія добробуту витримала випробування часом і стала основою для формування принципів суспільних відносин, спрямованих на зближення влади й людини, обмеження впливу зовнішніх умов і випадковостей на рівень її життя. Звичайно, теорія суспільного добробуту як наукова течія явище досить складне. Вона вміщує низку економічних, політичних, етичних, філософських понять. Її пізнавальний потенціал недостатньо визначений. Так, досить складним є питання про те, як визначати ступінь соціального добробуту, як зіставити суспільний добробут із соціальною справедливістю, в чому полягає