допомогу, водночас держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.
Надання послуг у сфері культури, тобто фінансування витрат з утримання бібліотек, музеїв, палаців і будинків культури, клубів, народних театрів і мистецьких колективів повинно здійснюватися на основі пайової участі господарських структур, місцевих бюджетів і власних доходів [4, 310].
Джерелом фінансування соціальних послуг для населення можуть бути різні форми кредиту. Це насамперед споживчий кредит для придбання товарів довгострокового користування, на здобуття освіти, придбання житла. Заслуговують на увагу також житлові заощадження. Умови надання житлових позичок мають бути опрацьовані так, щоб вигода була двобічною. Крім того, треба упорядкувати систему інвестування житлового будівництва, випуску термінових або безстрокових житлових сертифікатів, акцій. Купуючи ті чи інші цінні папери, інвестори вкладають кошти у будівництво житла і при цьому одержують дохід залежно від зростання вартості житла.
Розвиток системи фінансового забезпечення соціальних гарантій, як і соціа-льного обслуговування населення, в цілому має здійснюватися, і це підтверджує світовий досвід шляхом комплексного використання усіх джерел і оптимізації їх структури. Фінансове забезпечення повинно включати такі джерела [4, 310]:
бюджетне фінансування;
фінансові ресурси підприємств;
спонсорство, меценатство, благодійництво;
страхування;
кредитування;
плату за послуги.
На сьогодні система фінансового забезпечення соціального розвитку в Україні перебуває на стадії свого становлення, тому актуальними є питання активного використання кожного із вказаних джерел, їх оптимізації, що зменшить навантаження на бюджет і сприятиме нормальному забезпеченню діяльності об'єктів соціальної сфери. Це дасть змогу зберегти і підвищити життєвий рівень населення, ступінь його освіченості, а в цілому – підвищити науковий потенціал держави.
2.4. Становлення й розвиток системи соціальних гарантій в Україні
В умовах незалежної держави створення системи соціаль-них гарантій має першо-чергове значення. Основні принципи такої системи закладені в Кон-ституції України, де зазначено, що громадяни України мають право [3, 287]:
на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло;
на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом;
на соціальний захист, що включає право на забезпечен-ня їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, а також у старості та в інших випадках, передбачених за-конодавством. Пенсії, інші види соціальних виплат і допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рі-вень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановле-ного законодавством;
на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне стра-хування. Держава створює умови для ефективного й доступно-го всім громадянам медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога на-дається безплатно, наявна мережа таких закладів не може бути зменшена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності;
на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою. Держава забезпечує доступність і безплатність дошкільної, пов-ної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; надає держав-ні стипендії та пільги учням і студентам. Громадяни мають пра-во безплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.
Здійснення перелічених заходів потребує чіткого визначення джерел їхнього фінансування. Очевидно, що бюджет не може бу-ти єдиним джерелом коштів на цілі соціального забезпечення.
Принципово нова соціально-економічна ситуація, що скла-лася в нашій країні, зумовлює необхідність формування адек-ватної системи соціальних гарантій населенню. Вона має ґрунтуватися на таких засадах, які б виключали зрівнялівку й утриманські настрої при розподілі та споживанні життєвих благ, не послаблювали дієвості мотивів і стимулів до праці.
В умовах ринкової економіки джерелом підвищення добро-буту громадян мають стати ефективна праця, трудова актив-ність та підприємницька ініціатива. У зв'язку з цим для праце-здатної частини населення пріоритетне значення має захист їхніх основних прав у сфері праці в умовах різних форм влас-ності та соціальне страхування на випадок втрати роботи, при досягненні пенсійного віку, тимчасовій чи постійній втраті працездатності.
Головною метою соціальної політики в Україні на ниніш-ньому етапі є призупинення спаду життєвого рівня населення та зменшення тягаря кризи для найменш захищених його верств. Соціальна допомога повинна мати не всеохоплюючий, а вибірковий, адресний характер. Держава має гарантувати мі-німум соціальних і матеріальних благ через такі механізми [3, 288]:
встановлення фінансового забезпечення на державному рівні мінімальних соціальних гарантій (мінімальної заробітної плати, пенсій за віком, стипендій тощо);
здійснення у зв'язку з ціновою лібералізацією превентив-них соціальних заходів, адресного вибіркового надання соці-альної допомоги та компенсаційних виплат;
захист купівельної спроможності малозабезпечених гро-мадян через щомісячний перегляд середньодушового сукупно-го доходу, що дає право на допомогу, та цільової грошової до-помоги відповідно до зміни індексу цін.
Одним із найважливіших напрямів є допомога сім'ям із діть-ми. Його правову основу визначає Закон України "Про держав-ну допомогу сім'ям із дітьми" [16] через надання допомоги з урахуван-ням складу сім'ї, її доходів, віку, стану здоров'я дітей тощо.
На сьогодні допомогу одержують понад 6 млн. сімей. Однак фінансові можливості держави є недостатніми для забезпечення допомоги всім сім'ям з дітьми, які мають на неї право згідно з законом. Так, у 2000 році на виплату допомоги було передба-чено близько 535 млн. грн., хоча сума, необхідна для реалізації вищеназваного закону, становила не менше 2 млрд. грн. У 2000 році допомога складала від 7,4 до 29,6 грн. на місяць на одну ди-тину, а одержували її менш як п'ята частина всіх сімей з дітьми [3, 289].
Однією з форм соціальних гарантій населенню з боку дер-жави є виплата пенсій. Нині пенсії в Україні одержують 14,5 млн. громадян, із них 2 млн. інвалідів, 110 тис. дітей-інва-лідів, 650 тис. громадян, які потерпіли від Чорнобильської ка-тастрофи, 400 тис. одиноких престарілих громадян і 51 тис. пі-допічних у будинках-інтернатах [3,