соціальний захист та деякі інші проблеми. З іншого боку в суто економічних програмах вимагається дотримуватися та посилювати їх "соціальну спрямованість". Ця внутрішня суперечливість позиції держави свідчить про невизначеність пріоритетів та відсутність чітких дефініцій щодо проблем та сфер суспільного життя, які слід віднести до компетенції соціальної політики. На жаль, розуміння пріоритетності соціальної політики ще не стало загальнопоширеним ні серед населення, ні серед державно-адміністративної еліти. Дуже показово про це свідчить назва одного з основних поруч з Державним бюджетом документу: "Програма економічного і соціального розвитку на 2002 рік" замість того, щоб у відповідності до Конституції України поставити на перше місце соціальну проблематику - "Програма соціального та економічного розвитку..."
Проблема, визначення ролі та місця соціальної політики в Україні має, таким чином, декілька складових:
•
відсутність пріоритетного підходу до соціальної політики;
•
невизначеність сфер та напрямків соціальної політики;
•
не усвідомлення політичною та адміністративною елітою й широкими верствами населення дійсних суспільних цінностей.
Не менш актуальним є питання - які сфери діяльності державних інститутів треба
віднести до соціальної політики? Виходячи з наведеного в розділі 3 переліку тих основних прав людини, що забезпечують її життєдіяльність та розвиток як соціальної істоти, а саме -природних прав людини, можна визначити такі основні сфери та завдання, що мають вирішуватися в кожній з них:
1.
Людські ресурси - забезпечення права людини на життя, права осіб (дорослих та дітей) в шлюбі та в сім'ї.
2.
Трудові відносини - забезпечення права людини на працю, на підприємницьку діяльність, на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, на відпочинок, на свободу творчої діяльності та захист інтелектуальної власності, а також забезпечення через регулювання заробітної плати достатнього життєвого рівня для особи та її сім'ї.
3.
Соціальний захист - реалізація права на забезпечення в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від людини причин, а також в старості та в інших передбачених законом випадках; сюди також відноситься забезпечення достатнього життєвого рівня для особи та її сім'ї, але через надання певних соціальних допомог.
4.
Житлова політика - створення умов, за яких особа може побудувати, придбати або орендувати житло, при цьому безоплатно або за доступну плату житло надається лише тим, хто потребує соціального захисту.
5.
Здоров'я населення - створення умов для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, розвиток фізкультури і спорту, забезпечення санітарно- епідеміологічного благополуччя.
6. Освіта - забезпечення доступності та безоплатності дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної та вищої освіти в державних та комунальних навчальних закладах, а також права на навчання рідної мовою чи вивчення рідної мови.
7. Безпека життєдіяльності та оточуючого середовища - забезпечення права на життя (як і в демографічній політиці) та на безпечне для життя та здоров'я довкілля.
Цей перелік значно розширено, у порівнянні з тим, що традиційно входить до сфери соціальної політики, а саме охорона здоров'я та освіта входять до так званої гуманітарної сфери, а безпека життєдіяльності та оточуючого середовища взагалі перебувають в інших розділах такого основоположного документу державної політики як Програма економічного та соціального розвитку й взагалі відносяться до промисловості, хоча для останньої така діяльність є, взагалі кажучи, зайвим тягарем, нести який промисловці та підприємці ніяк не зацікавлені.
Підставою для окресленого простору компетенції соціальної політики є, по-перше, їх
побудова на підґрунті природних прав людини, а, по-друге, те, що усі вони взаємопов'язані між собою, в певному розумінні - замкнуті в одну цілісну сукупність. Наприклад, реалізація права на життя вимагає заходів в усіх сферах соціальної політики - і в житлові, і в освітній, і в охороні здоров'я, і в інших. Так само, як і реалізація інших природних прав людини.
5. ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ
На кінець слід зазначити, що повноваження та простір компетенції діючого Міністерства праці та соціальної політики України є, виходячи з сучасного погляду, вкрай обмежені й не відповідають загальним завданням, які має перед собою соціальна політика розвиненої держави. Це міністерство, незважаючи на зміну назви, залишається все таки міністерством соціального захисту, а не політики. Навряд чи, також, одне міністерство взагалі здатне обійняти усі напрями та сфери соціальної політики, вказані в попередніх розділах. Більш логічно доручити одному з вищих державних органів функцію провідника курсу Уряду та координатора діяльності усіх державних органів в галузі соціальної політики. Не менш важлива та складна проблеми постає при постановці питання - що є первісним та визначальним при розробці державної політики: Програма соціального та економічного розвитку чи Державний бюджет країни? В чому, в такому разі, полягає сенс підготовки такого складного та основоположного документу як Програма розвитку країни? Здається відповідь очевидна - спочатку визначити що слід робити, а потім вишукувати необхідні для цього кошти. Зрозуміло, що обидва процеси, як і документи - програма та бюджет, є взаємопов'язані, однак на державному рівні слід нормативним чином чітко визначити пріоритетність у методі формування державної політики.
Таким чином, доходимо висновку, що відповідно до сучасних стандартів та процедур, прийнятих у розвинених демократичних країнах необхідно на державному рівні здійснити такі кроки:
•
визначити поняття та сферу компетенції соціальної політики та уповноважений орган державної влади, який буде її проводити та координувати;
•
встановити пріоритетне місце соціальної політики серед інших напрямків державної політики;
•
визначити порядок формування соціальної та економічної політики держави.
•