В умовах складності, непевності, інноваційності станів середовища і суб’єкти правила і стандарти виявляють свою відносність, обмеженість. Емпіричне розмаїття буття змушує людину діяти рефлекторно, ситуативно. Людська поведінка варіативна та ін варіативна.

За ситуацій, що змінюються, трансформуються за соціологом Є.Суїменко, мають місце поведінкові формування.

Економічна поведінка як вид соціальної, та й взагалі поведінка людини є певна грань людського універсуму.

Людський універсум – цілісна сукупність родових якостей людини, всебічність людський відносин. Цей універсум існує як “дієва людська міжсуб’єктивність... наповнена живою людською масою, сенсовизначальними знаками та символами системи інтеракцій”.

Максимізація – специфіка економічної поведінки, тобто максимум ефекту (досягнення, успіху, користі) за мінімуму витрат ресурсів індивіда (групи, суспільства). У Вебера цілераціональність означає теж максимізацію, раціональність математичного розрахунку. Раціоналізм людської діяльності підпорядковується його пригматичній мотивації, установці на максимум досягнень, одержуваних благ – це і є принцип економічної поведінки. Принцип економії ще більш універсальніший, оскільки об’єднує принцип максимізації та принцип мінімізації (акцент переносить на внутрішній, особистісні засади).

У людини біологічно закладено діяння за принципом максимізації (максимум досягнень за мінімум витрат) і принципом мінімізації (мінімум витрат за максимум досягнень). Для людини важливішим є принцип мінімізації – заощадження ресурсів (внутрішніх, людських і зовнішніх). Треба зберігати основне, внутрішній ресурс, тобто життя. Людина повинна орієнтуватись на постійне невиконання своїх можливостей і природи, бо будь-яка максимізація веде до кінця, вичерпності, зникнення, смерті. Мінімізація реалізується через стриманість і терпіння. Розумне поєднання обох принципів (максимізації та мінімізації) є принципом оптимізації.

Максимізація індивідуальної (особистої) вигоди користується поведінкою інших людей, (які теж шукають вигоди), панівними цінностями, нормами, соціальними інститутами. І тоді раціональність, раціональні методи досягнення обертаються ірраціональність.

Хаотичне протистояння “всіх у боротьбі проти всіх” гаситься, взаємно врівноважується. Соціальна дія передбачає співвідношення цілей, мотивів, очікувань одних із поведінкою інших і вона постійно зорієнтована на дії іншого. Людина – не ізольований індивід, а соціальна істота, осередок, перетин множини соціальних зв’язків.

Детермінаційною основою людської цілераціональності є необхідність задоволення потреб людей за обмежених ресурсів можливостей. Чим більш розбалансованими є людські потреби і можливості задоволення їх, тим напруженішими стають взаємодії людей і саме їхнє життя.

Максимізаційність, мінімізаційність, оптимізаційність – алгоритми будь-якої поведінки, модифікації людської цілераціональності. Цілераціональність – конституювана ознака поведінки людини. Прагматизм – ще одна вихідна ознака, підстава поведінки. Люди не тільки у повсякденному житті, але і у всіх решти випадках роблять те, що відповідає їхнім матеріальним і духовним потребам, інтересам. Домінанта прагматичної мотивації може бути опосередкована, прихована або неявна, неусвідомлювана. Любов, наприклад, безкорисливе почуття, але той хто любить отримує неабиякі чуттєві, естетичні (насолодження тілом і красою коханої чи коханого), етичні (схвалення людей) вигоди.

Існують дві прагматичні мотивації: “бути, щоб мати” і “мати, щоб бути”. “Бути, щоб мати” - це мотив одержання прибутку, виграшу, володіння. “Мати, щоб бути” – мотив забезпечення себе належними умовами для самовиявлення, самоздійснення, коли матеріальні цінності грають другорядну роль, інструментальну.

Бути і мати (володіти) – способи життєдіяльності людини, об’єктивні онтологічні характеристики людського існування. Найбільш гостро проблеми “бути і мати” була поставлена в епоху еллінізму і в ХХ ст. Античні філософи розрізняли зовнішні блага, які можна в будь-яку мить втратити і дещо власне людське, яке не відчужується. Внутрішні і духовні блага, якості цінились вище за зовнішні. Такий погляд на життя людини перейняло і християнство, яке духовне ставить вище матеріального. Капіталістичний спосіб життя змушує людей матеріальне ставити на перший план, речі і гроші стають визначальними. За екзистенціоналізмом буття і володіння – елементи структури людського існування між якими існує постійний конфлікт.

Людина повинна відказуватись від володіння, але в певних межах, поки це не загрожує її життю - буттю. Е.Фромм розрізняє характерологічне володіння, яке не знає мети і є самоціллю і екзистенціональне, яке необхідне для самого існування людини.

Споживач бачить смисл життя у володінні. На перший погляд здається, що прагнення бути здоровим, розумним, освіченим, красивим, відомим відносять до буття людини. Але деякі люди це “буття” використовують для “мати”, володіння, збільшення матеріального достатку. Розум і талант можна використовувати і в споживацьких цілях. Це відноситься і до красоти, слави. Найглибший модус буття складають моральні характеристики людини, такі, які, наприклад, доброта, служіння іншим людям, жертовність, суспільно-корисна, вільна праця.

В реальному житті у кожної людини “бути і мати” взаємопов’язані. Але домінує споживацтво, особливо тепер, коли світ став глобально капіталістичним.

Людина ще діє за принципом взаємної винагороди, відносин взаємності, орієнтації на іншого. Основними видами винагороди можуть бути гроші, соціальне схвалення, повага, вчинки. Так здійснюється соціальний обмін вигодами. Економічна поведінка, зокрема, означає орієнтацію на вигідні партнерські зв’язки, виграшний обмін фінансами, товарами, послугами, інформацією. Соціально-економічна поведінка – система дій, вчинків, реакцій людини, підпорядкованих її світоглядним переконанням. Вона виникає на основі цілераціональності, прагматичності, взаємному виграшу.

Активність людської діяльності понижується на полюсах соціального напруження – в умовах високого рівня ресурсів (не потрібно великих зусиль для їхнього освоєння) і в умовах мізерного рівня ресурсів (коли навіть найбільші зусилля не дають бажаного ефекту). Активна поведінка стає пасивною у формі стримання і терпіння. Російський соціолог Ю.Левада пропонує таку топологію “терплячої поведінки росіян”:

астенічне терпіння (байдужа поведінка);

лукаве терпіння (вичікувальна пасивність у нації, що якось вона буде або хтось активний зарадить у скруті);

відчай, стан безнадійності;

віра у краще без індивідуальних зусиль. Див.: Левда