Автори терміну психічної депривації З.Матейчек та Й.Лангмейєр виділяють такі її форми: сенсорну, когнітивну, ідеаторну, емоційну, материнську, патернальну, соціальну, культурну. В ситуації сирітства можуть одночасно мати місце декілька видів деприваційних впливів, які й будуть обумовлювати подальший дитячий розвиток як в психофізіологічному, так і в особистісному напрямку [5].

Наслідки психічної депривації проявляються в тому, що індивід в результаті тривалого незадоволення потреб стає нездатним до пристосування соціально-прийнятними способами, які, зазвичай, є бажаними для даного суспільства. Патогенність деприваційних впливів буде тим відчутніша, чим менша дитина і більша її безпорадність та залежність від умов середовища. Дослідженнями зафіксовані чинники, які хоч самі по собі і не призводять до деприваційних порушень, та все ж таки, завдяки формуванню несприятливого фону фізичного та психічного стану, створюють передумови для їхнього розвитку. До них належать: фактор багатодітності, проживання дітей в сім’ях з низьким соціальним статусом та культурним рівнем, а також надзвичайно високий соціально-економічний статус сімей, що зумовлює дисконтинуальний характер виховання, проживання при розумово відсталих та психопатичних батьках, наявність бар’єрів у батьківсько-дитячих стосунках, тривале перебування дитини в сирітській установі [5].

Для дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків, нерідко характерні невпевненість у собі, відсутність усвідомлення власної гідності, відсутність життєвої перспективи. У багатьох випадках у них формується комплекс безнадійності та безпорадності. Їм важко визначити сенс і мету свого життя, сформувати потребу жити для когось, що засвідчує розвиток екзистенційної депривації.

Екзистенційна депривація – глибинне почуття втрати смислу життя у поєднанні з відчуттям порожнечі.

Отже, вирішення проблеми депривації і пов’язаної з нею проблеми сирітства свідчить про те, що діти-сироти є найбільш травмованими, уразливими, оскільки на їхню долю вже з раннього віку випадає велика кількість негараздів, травмуючих ситуацій, психотравм.

Ефект депривації, тобто брак сенсорної, емоційної, соціальної стимуляції розвитку дитини, відомий ще з ХІІІст., коли прусський король своєю безглуздою поведінкою, можна сказати, ініціював проведення своєрідного „соціального” експерименту. За його повелінням новонароджених дітей забирали з сімей і розміщували в ізольованих від соціального життя приміщеннях, де нянькам та годувальницям наказано було годувати, купати, пеленати дітей, проте не реагувати на їхній лемент, плач, порухи, не спілкуватись з ними та не пестувати дітей. Короля непокоїло основне питання – якою мовою заговорять немовлята, якщо батьки не вчитимуть їх рідної. Чи не заговорять вони часом найстарішою із мов – іудейською, а може арабською чи латинською?

Зусилля короля виявились марними, бо всі немовлята невдовзі померли, оскільки не змогли жити без спілкування, людських контактів. Якщо в періоді до трьох-чотирьох місяців діти ще реагували на світло, звукові подразники, то пізніше вони ставали байдужими до довкілля, відмовлялися їсти, пити, поступово перетворюючись у кволих, пасивних біологічних істот. Періоду апатії передував емоційний, болісний бунт – діти плакали день і ніч, ніби випрошуючи у дорослих хоч крихту співчуття, і, не отримавши його, втрачали сенс жити.

Багато років пройшло з того часу. Діти, яких залишають матері в пологових будинках, виявляються позбавленими головного – розмаїття контактів з людським світом. Відчуття дитиною психологічної захищеності, емоційного благополуччя є похідним від уваги, опіки дорослого, для якого дитина – не тільки об’єкт годування, але й суб’єкт розвитку, найважливіша цінність. Чим довшим від народження виявиться період сенсорної, емоційної, соціальної депривації, тим важчим для дитини, її психічної сфери та особистісного розвитку будуть його наслідки [80].

В психологічній науці міцно утвердився термін соціальної депривації. Це поняття охоплює наслідки впливу соціальної ізоляції чи звуження життєвого простору на розвиток свідомості дитини. Життя знає чимало випадків знайдених після тривалого перебування в джунглях „диких” дітей, які траплялось виростали в берлозі з вовками, або дітей, яких „батьки” тривалий час утримували в ізоляції від людського світу, тобто це крайні випадки депривації, коли дитина знаходилася в повній ізоляції від людського суспільства та культури. Реальне завершення відомої історії Мауглі відрізняється від художньої інтерпретації тим, що „вовчі діти” Каміла, Амала та Каспер так і не змогли подолати рівень розвитку 5-річної дитини. Висновки, що соціальна депривація неодмінно призводить до значного і незворотного відставання в психічному та особистісному розвитку, стали аксіоматичними [80].

Ілюстрацією того, як соціальна депривація негативно впливає на розвиток дитини є порівняльні характеристики дітей, які виховувались в суспільних закладах опіки та сім’ях. Таких прикладів описується багато у монографії чеських вчених З.Матейчека та Й.Лангмейєра „Психічна депривація у дитячому віці” (1984р.). в ній наводяться дослідження, які ілюструють невтішний дистрес дитини, відокремленої від батьківської сім’ї. Він проявляється у відставанні дитини у навчанні, її некомунікабельності, притупленій відповідальності, порушенні здібностей, загальній апатії, дивній поведінці в цілому. Підкреслюючи важливість батьківської ролі у вихованні дитини, автори монографії зазначають, що кожна дитина відчуває потребу в центральному „об’єкті”, на якому зосереджуються всі види її активності і який забезпечує для неї ту впевненість, якої не вистачає [80].

До крайніх випадків депривації відноситься також синдром анакліничної депресії (описаний Р. Шпіц) та явище госпіталізму. Вони є наслідком обставин, які призводять до того, що дитина у віці немовляти (як правило в період від 6-11 місяців і до 24) різко втрачає вже створені близькі зв’язки з матір’ю або особою що її замінює. Перша стадія цього явища характеризується