яскраво вираженим протестом: криком, агресивними спробами вирватися з неприйнятної ситуації. Діти меншого віку своє невдоволення активно проявляють дещо пізніше, після 4-6 тижнів розлуки. Вони починають голосно та довго плакати, потім, через декілька годин чи днів, дитина заспокоюється, ніби втрачає сподівання на результативність своїх зусиль. У цей період може виникнути аутоеротична активність (ссання пальця, мастурбація, розгойдування тіла), яка є „арсеналом” здатності самої дитини розширити поле сенсорної стимуляції без допомоги дорослого, що в результаті забезпечує фізичне її виживання в деприваційних умовах. Поступово дитячий плач стає монотонним, а то і зовсім припиняється, погляд набуває меланхолійного виразу. Діти ніби „замерзають”. Вони годинами можуть лежати з широко відкритими очима, сфокусованими в одному напрямі. Спілкування з такими дітьми стає все більш ускладненим, а то й зовсім неможливим. Розвиток уповільнюється, дитина втрачає вагу, сон стає нестійким, знижується опірність організму до захворювань. У таких дітей починають відмовляти основні життєві системи – травлення, дихання, функціонування шкіри та основних органів, що робить їх вразливими до інфекцій. Якщо вчасно не втрутитись, то процес набуває незворотного характеру – розвивається синдром госпіталізму, що у своїх проявах може доходити до ступорозної кататомії. Як приклад явища госпіталізму, Р. Шпіц в своїй книзі наводить запис 1760 року в щоденнику іспанського єпископа про стан дітей сирітського притулку: „Діти стають сумними, а потім помирають” [5].
Власне негативний ефект явища „госпіталізму” полягає у тому, що вихованці дитячих закладів страждають від множинності людських контактів та браку персоніфікованих, спрямованих на розвиток їх індивідуального дитячого життя [80].
В умовах, коли дитина змушена контактувати зі змінним складом вихователів (в лікарнях, дитячих будинках, інтернатах), вона не в змозі весь час утримувати чи відновлювати емоційні зв’язки з дорослими, що призводить до розвитку так званого розладу прихильності. Його симптоми проявляються у тому, що дитина стає або апатичною до оточуючих дорослих (лежить, згорнувшись калачиком, ніби нікого не бачить та не чує, не реагує на звернені до неї слова), або, навпаки, чіпляється до дорослих, поводиться з ними так фамільярно, ніби давно їх знає і приятелює з ними (видирається на коліна дорослого, тримає його за руку, залазить у кишені, щось просить і т.п.). На думку вчених, дитина дошкільного віку здатна відновити перервані близькі контакти з дорослими не більш ніж чотири рази, після чого байдужіє до них [80].
Дані американського психолога М. Райбла, який провів своє спостереження над 600-ма немовлятами, позбавленими материнської турботи, свідчать, що брак індивідуальної уваги призводить до важких соматичних розладів дітей уже з двохмісячного віку. Їх причину вчений вбачав передовсім у тому, що організм грудної дитини для нормального функціонування має отримувати із зовнішнього середовища цілий комплекс емоційних подразників, який здатний надати тільки постійний опікун. Пещення, пригортання, можливість торкатися тіла дорослого, погойдування на його руках виявляються такими ж важливими, як і повітря, їжа [80].
Спостерігаючи за розвитком немовлят, які не мали належних гігієнічних умов догляду, проте постійно контактували з матір’ю, було встановлено, що вони хворіють значно менше. Загальнопрйнятою є точка зору, що найкращий догляд за дітьми, який тільки можна побачити в дитячому закладі з найновішими науковими досягненнями, нездатен замінити дитині сталі контакти з кимось із дорослих. Ним не обов’язково повинна бути біологічна мама. Більш важливим є те, щоб на її місці виявився люблячий дорослий, який постійно дарував би дитині своє тепло і прихильність. Не випадково в психокорекційній роботі з депривованими дітьми навіть старшого підліткового віку спеціально навченими вихователями застосовуються емоційно насичені, теплі тілесні контакти. Дітей обнімають, пригортають, пропонують покачатися на підлозі разом з великою м’якою іграшкою [80].
Чимало вітчизняних та зарубіжних психологів переймаються питанням, в якому віці емоційна депривація дитини є особливо небезпечною? Більшість сходиться на думці, що критичний період ризику для дитини становить депривація від її народження до щонайменше п’яти років. Депривація після цього віку не видається настільки руйнівною, як до нього, особливо, якщо дитина мала досвід люблячого батьківського оточення в ранньому віці. Знаходить також своє підтвердження думка, що особливого значення набуває роль дорослого до досягнення дитиною двохрічного віку. За спостереженнями Мак Дональт, діти, яких виховували до двохрічного віку в умовах дитячого закладу, постійно потребують педагогічного втручання через різні поведінкові проблеми. В ранньому шкільному віці вони, як правило, невгамовні та неслухняні, не вміють встановлювати контакт (близькості - віддаленості) з вихователями, мають низьку здатність до аналізу своєї поведінки, стають непопулярними серед однолітків [80].
Зокрема, І.Лангмейєр і З.Матейчик [39*] теж звертають увагу на найбільш несприятливий вплив депривації на дітей віком до 5 років. Саме у ранньому віці дитина потребує тісного позитивного емоційного контакту. Відсутність його створює недостатність життєво важливої потреби в любові, а це проявляється в поведінці дитини її агресивністю, роздратованістю, стурбованістю, симптомами страху і стривоженості. Часто багато хто з таких дітей не вміє реалізувати свій інтелект, що за нормативних умов може відбутися нормально.
На думку інших вчених, відсутність єдиної, центрльної фігури дорослого як вихователя може і не справляти негативного впливу на тих дітей, які вже досягли річного віку і яких починають добре виховувати поза сім’єю. Проте для менших за віком дітей відсутність постійного вихователя може бути психологічно відчутною. Емоційна депривація наростає, коли немовлята не контактують з матір’ю більш ніж 20 годин на тиждень. За даними американських дослідників Скар та МакКартні, діти, які відвідували дитячий садок