та вільної поведінки, з превалюванням залежної та реактивної, для якої є характерним особливе психологічне утворення – дитбудинкове „ми”. Даний феномен (спостерігався і у дітей, що переживали концентраційні табори) виконує компенсаторну функцію забезпечення захищеності та стійкості особистісної позиції, слабкість якої спричинилась внаслідок несформованості внутрішнього плану діяльності та власної мотивації, зниженням самооцінки і превалюванням орієнтації на зовнішню ситуацію. Діти без батьків ділять оточуючих на „свій” та „чужий”. Та, відмежовуючись від „чужих”, вони не позбавлені здатності використовувати їх на свою користь. Тож, нерідко у дітей-сиріт домінують вузькопрагматичні, споживацькі мотиви спілкування. Ослабленість внутрішньої позиції, емоційна спрощеність, нерозвиненість прихильності, звуженість бачення перспектив, проблемність статево-рольової ідентифікації, домінування імпульсивності та залежності в поведінці, ситуативність мислення – це неповний перелік характеристик дітей, розвиток яких зумовлює вимушена ситуація зростання „без сім’ї” [5].
На сторінках своєї книги „Діти без сім’ї” А. Прихожан та Н. Толстих зазначають, що в дитячих будинках та школах-інтернатах виховується досить специфічний контингент дітей, які з одного боку мають певні, хоча і не завжди зрозумілі ознаки ускладненої спадковості, з іншого – яскраво виражений деприваційний синдром. Ці судження знайшли своє експериментальне підтвердження в результатах досліджень. Так, наприклад, було встановлено, що фізичний розвиток дітей (зріст, розмір голови, вага тіла) виявлявся тим кращим, чим довшим був період, який прожив вихованець в умовах інтернатного закладу. Водночас рівень інтелекту зовсім не співпадав з фізичним розвитком: чим раніше діти поступили в заклад, тим помітнішим було відставання в їхньому психічному розвитку, що пояснювалося психологами в першу чергу дією деприваційних факторів, браком сенсорного та емоційного стимулювання [80].
Дослідження Кондрашина В.І. [69], проведені в Москві, засвідчили, що у 65% випадках у вихованців закладів інтернатного типу спостерігається затримка психічного розвитку.
Відставання в інтелектуальному розвитку певним чином перегукувалося з проявами специфічної мотиваційно-потребової сфери. Так, якщо в звичайній школі висловлювані дітьми мрії та бажання стосувалися загальнолюдських проблем, то у вихованців інтернатів (95% опитуваних) – дисциплінарних та поведінкових, що певною мірою віддзеркалює педагогічні вимоги обслуговуючого персоналу. Найголовнішим для депривованих дітей виявилось бажання завоювати схвалення вчителя чи вихователя, заслужити його увагу та похвалу. У такий спосіб проявлялись наслідки від незадоволення потреби дітей в позитивному емоційному контакті з дорослими [80; 24].
Симптоми відчуження бажань, вузькість та бідність мотивів поведінки, її залежність від зовнішнього контролю розглядаються А. Прихожан та Н. Толстих такими, що свідчать про несприятливий розвиток та становлення вихованців інтернатів. Адже їхні однолітки, які виховуються в сім’ях, вже здатні до самоконтролю, довільної саморегуляції. Невипадково, що депривовані підлітки мають поза межами інтернатного закладу набагато більше дисциплінарних проблем. Вони не здатні протистояти спокусам життя, тому часто скоюють крадіжки (бувають випадки, що і у прийомних батьків), пограбування, схильні підпадати під вплив кримінальних елементів [80; 24].
Наслідки депривації проявляються навіть у змісті уявлень дітей про своє майбутнє. Діти з інтернатів значно рідше говорять про своє минуле чи майбутнє, живуть переважно сьогоднішнім днем або найближчою перспективою („підготуватися до контрольної роботи” і т. ін.). Характер таких уявлень виявляється більш однотипним і біднішим за змістом у порівнянні з уявленнями „домашніх” дітей, у висловлюваннях яких зустрічалося чимало спонукань, пов’язаних з власною особистістю („Мрію позбутися своїх недоліків”; „Хочу стати чесним і справедливим”) . Така спрямованість в майбутнє базується на міцному фундаменті Я минулого („Мама пригадує, що коли мені було три роки, я...”) та Я майбутнього („Я хочу стати таким, як був мій дідусь (моя бабуся, мама...”) [80; 25].
Аналіз змісту самоописів за методом незакінчених речень також виявив свої особливості в змісті образу Я дітей, які зазнали деприваційних умов виховання. Підлітки з інтернатів майже нічого не могли сказати про свої захоплення, інтереси і уподобання, діапазон їхніх самооціночних висновків був занадто звуженим („не люблю уроків”) і негативним („я – неакуратний”). На противагу їм у висловлюваннях про себе дітей з сім’ї можна простежити потреби у самовдосконаленні, самопізнанні та самовиявленні, прагнення до дорослості та самостійності. Депривовані підлітки виявили яскраву залежність змісту самооціночних ставлень від оцінок оточуючих дорослих, більшу інфантильність, однополюсність суджень, низький рівень самоповаги [80; 25].
Отже, ранній досвід знехтування дитини батьками відгукнувся в її подальші роки дисгармонійним образом Я, низькою самооцінкою, невпевненістю в собі, зневірою в свої потенції, слабкою здатністю до самоаналізу та самовдосконалення. Як засвідчують психологічні дослідження, депривація дитини в її шкільні чи підліткові роки може також призводити до аутичної поведінки і навіть до появи шизоїдних рис [80; 25].
Дослідження фізичного розвитку дітей, позбавлених батьківського піклування, що проживають в установах загального утримання (інтернатах, притулках), вказують на суттєве зниження антропометричних показників та наявність порушень трьох груп: адаптаційні, порушення психічного розвитку, симптоми супутніх психічних захворювань [5].
Порушення проявляються в дизонтогенетичному розвитку (ретардація, асинхронія, регрес), а також численною та різноманітною неврологічною та соматичною патологією, захворюваннями шлункового тракту та обміну речовин, легеневими та дерматологічними хворобами, серцево-судинною патологією функціонального характеру. А. Голік також засвідчує факт специфічності розвитку діагнозу – його змінності відносно поставленого на початку. Медичні дослідження особливостей розвитку депривованих дітей виявили також „вікову пріоритетність” синдромів психічних порушень. У депривованих дітей молодшого віку були діагностовані такі характерні порушення, як розлади тривожності, гіперкінетичних, рухових стереотипів, прихильності, проблеми управління поведінкою, психосоматичні та неврозоподібні. У підлітків часто діагностуються психопатоподібні афективні порушення, розлади прагнень, афективна поведінка, специфічні прояви непокірності, порушення ідентичності [5].
Специфічні порушення розвитку шкільних навичок – дислексія, дисграфія, дискалькулія, які