Згідно з даними дослідження, виявлена в кожному випадку симтоматика має різні якісні характеристики, зумовлені, в першу чергу, видом самого сирітства, наявним індивідуальним резервом дитини, віком потрапляння в сирітську установу та особливостями стрес-фактора, який в ситуації сирітства діє як „гострий”, а в ситуації соціального сирітства – як хронічний чинник. Вищевказані чинники в ситуації соціального сирітства при відсутності будь-яких відомостей про дитину можуть ускладнити проведення та досягнення точності діагностичних процедур. Навіть вік дитини в такій ситуації можна визначити лише приблизно, зібравши інформацію за рекомендованою схемою: характеристика біологічної, психологічної, культурної, соціальної складових розвитку, що лише в загальному підсумку допоможе встановити як хронологію, так і психологічний вік дитини [5].

Дослідження засвідчують складність аналізу явища сирітства, який слід проводити паралельно на двох рівнях: макрорівень – це соціально-економічні чинники, що описують вид сирітства (сирота, соціальна сирота, дитина, що проживає в інтернаті тощо) і сімейний статус дитини, що втратила батьківське піклування; мікрорівень – небажана вагітність, психотравмуючий вплив біологічної сім’ї, жорстоке ставлення або насильство над дитиною [5].

Отже, явище сирітства та втрата дітьми батьківської опіки розглядаються як багаторівневий фактор ризику виникнення детермінант психопатологічного розвитку особистості дитини, що найбільш травмуючим є для дитини в ранній період розвитку [5].

У чому полягає основна біда дітей, яких позбавили можливості виховуватися у сім’ї? Насамперед, в тому, що вони набувають певної специфіки розвитку, яка легко впізнається у різних сферах людського життя, будь то спілкування з іншими, свідомий вибір професії, побудова інтимних стосунків чи щось інше. Як, наприклад, бачать свою майбутню дружину (чоловіка) школярі із загальноосвітніх шкіл? Доброю, чуйною, розумною і т.п., словом, людиною. А випускники інтернатних закладів? Щоб не пив (пила), не бив (ла), не лаявся (лась) тощо. У який спосіб вони почнуть досягати чогось значущого? Як правило, за допомогою когось чи чогось, а не завдяки собі. Така відмінність дала підстави психологам стверджувати, що деприваційні умови виховання, тобто ефект недолюбленості, недоласканості, звуженого поля соціального впливу, проявляється не просто у відставанні психічного розвитку, а й у якісно іншому його вимірі. В умовах сімейного виховання формується людина з активною життєвою позицією, а в умовах депривації – з реактивною або пасивною. Сім’я орієнтована на пошану „Я”, інтернат – на пошану „Ми”, в якому „Я” губиться [80; 26].

Тимошенко Е.П. [68] вивчала психологічний час у структурі самосвідомості у дітей з сім’ї і у дітей, позбавлених батьківської опіки. Виявилось, що ситуація розвитку впливає на усвідомлення дитиною себе в минулому, теперішньому і майбутньому. Це призводить до відмінностей у формуванні психологічного часу в структурі самосвідомості шестирічних дітей. Так, діти, які виховувались у закладах інтернатного типу, не можуть нічого розповісти про свій зовнішній вигляд, поведінку, характерні особливості, зі свого минулого. В той же час діти із сім’ї розповідають про себе в минулому з усмішкою, яка відображає любовне ставлення до них близьких людей. Діти з дитячого будинку не виявляють емоційного ставлення до себе. Спостерігаються й відмінності між дітьми у ставленні до свого сьогодення. Для дітей з сім’ї більш важливою є ігрова діяльність. Діти ж із дитячого будинку як найважливішу називають предметну діяльність, а ігрову вважають більш пов’язаною з минулим. Крім того, ці діти більш орієнтовані на навчальну діяльність, тим часом як діти з сім’ї – на професійну. Порівняння самооцінки дітей виявило, що у дітей з дитячого будинку вона завищена у всіх часових параметрах, пов’язаних з минулим, теперішнім і майбутнім часом. Діти з дитячого будинку більше прагнуть стати дорослими, ніж їхні однолітки з сім’ї. Дослідження свідчать про те, що місце виховання дітей суттєво впливає на усвідомлення себе дитиною в минулому, майбутньому чи теперішньому часі.

В цілому аналіз праць, присвячених розвитку особистості дитини з установи інтернатного типу в перші роки її життя [68], свідчить про те, що її розвиток відрізняється від розвитку однолітка з сім’ї. Це виявляється в затримці її емоційної, інтелектуальної, комунікативної сфер та особливостях самосвідомості. В основі лежить недостатня взаємодія з близькими дорослими. Така динаміка взаємин дітей з дорослими негативно позначається не тільки на їхньому інтелектуальному розвитку, а й на розширенні зони найближчого розвитку. Відсутність цілеспрямованої діяльності дорослих з гармонізації міжособистісних взаємин і внутрішнього світу дітей призводить до поглиблення відхилень у розвитку особистості дітей, які виховуються в закладах інтернатного типу.

Експериментально перевірені дані доводять, що учні шкіл-інтернатів за деякими параметрами перебувають не на рівні своїх однолітків, а за іншими – істотно відстають від них. Встановлено, що специфіка психічного розвитку молодших школярів із шкіл-інтернатів відзначається певною стабільністю протягом всього молодшого шкільного віку. Це пов’язано з тим, що зони відставання виникають у цих дітей досить рано, у дошкільному віці. Належна робота щодо їх усунення не провадиться, тому здебільшого порушення не тільки не долаються своєчасно, а й ще більше пошлиблюються. При вивченні індивідуальних особливостей таких дітей стає очевидним, що їхній інтелектуальний розвиток характеризується слабким розвитком образного, невербального мислення при нормальному становленні вербального. Тобто у таких дітей обмежений чуттєвий досвід. Робота з ними у