Слід зауважити, що адаптація відбувається не одразу. Це доволі тривалий процес, пов’язаний зі значним напруженням усіх систем організму. Складність пристосування організму до нових умов і нової діяльності визначає необхідність ретельного врахування всіх факторів, які сприяють адаптації і, навпаки, сповільнюють її, заважають адекватно пристосуватись [43].

Отже, адаптація є властивістю будь-якого живого організму. Проте людина - це не просто живий організм, а перш за все складна біосоціальна система. Тому при розгляді проблем адаптації людини доцільно виділити три функціональні рівні: фізіологічний, психічний і соціальний. Проблема психічної адаптації є важливою галуззю наукових досліджень, розташованою на стику різних галузей знання, що набувають в сучасних умовах все більше значення.

Завдяки процесу адаптації досягається збереження гомеостазу при взаємодії організму із зовнішнім світом. В зв'язку з цим процеси адаптації включають не тільки оптимізацію функціонування організму, але і підтримку збалансованості в системі "організм-середовище". Процес адаптації реалізується щоразу, коли в системі "організм-середовище" виникають значущі зміни, і забезпечує формування нового гомеостатичного стану, який дозволяє досягати максимальної ефективності фізіологічних функцій і поведінкових реакцій. Оскільки організм і середовище знаходяться не в статичній, а в динамічній рівновазі, їх співвідношення міняється постійно, а, отже, також постійно повинен здійснюватися процес адаптації.

Вищенаведене відноситься в однаковій мірі і до тварин, і до людини. Проте істотною відмінністю людини є те, що вирішальну роль в процесі підтримки адекватних відносин в системі "індивідуум-середовище", в ході якого можуть змінюватися всі параметри системи, відіграє психічна адаптація.

Психічну адаптацію розглядають як результат діяльності цілісної самокерованої системи (на рівні "оперативного спокою"), підкреслюючи при цьому її системну організацію. Але при такому розгляді картина залишається не повною. Необхідно включити у формулювання поняття потреби. Максимально можливе задоволення актуальних потреб є, таким чином, важливим критерієм ефективності адаптаційного процесу. Отже, психічну адаптацію можна визначити як процес взаємодії особистості з середовищем, при якому особистість повинна враховувати особливості середовища й активно впливати на нього, щоб забезпечити задоволення своїх основних потреб і реалізацію значущих ланцюгів. Процес взаємодії особистості й середовища полягає в пошуку й використанні адекватних засобів і способів задоволення основних потреб. Адекватна форма поведінки при задоволенні потреби – це така форма поведінки, що не перешкоджає можливості задоволення іншої основної потреби.

Психофізіологічна адаптація є суцільним процесом, який, разом з власне психічною адаптацією (тобто підтримкою психічного гомеостазу), включає ще два аспекти:

а) оптимізацію постійної взаємодії індивідуума з оточенням;

б) встановлення адекватної відповідності між психічними і фізіологічними характеристиками.

Вся система нейро-гуморальної регуляції забезпечує функціонування організму як цілого за рахунок діалектичної єдності витрачання і відновлення енергетичних, структурних і регуляторних резервів. Механізми саморегуляції (спадкові і набуті), що діють при тих або інших змінах в організмі людини і скеровані на збереження її життєдіяльності, мають провідне значення.

У зв'язку з цим І. П. Павлов, підкреслюючи значення даних фізіологічних механізмів, писав: "...людина є, звичайно, система (грубо кажучи - машина) .... єдина по високому саморегулюванню <....> що сама себе підтримує, скеровує і навіть оновлює".

Відмінною рисою будь-якої системи є наявність у неї входу і виходу. Вхід інакше позначається такими термінами, як стимул, дія, збурення і т. д., а вихід - ефект, відповідь, реакція і т.д. Всі ці назви вказують на те, що зміна вхідної дії визначається законом поведінки системи.

Згідно першого закону термодинаміки, будь-яку відкриту систему можна вивести зі стану рівноваги, витративши на це енергію, тобто виконавши роботу. При припиненні надходження енергії система через деякий час знову прийде в стан рівноваги, оскільки енергія буде дисипувати зовні. Живі організми - відкриті системи, постійно споживаючі енергію, отже вони тривалий час (стійко) знаходяться в нерівноважному стані.

Очевидно, що система, яка не має рівноваги, володіє запасом потенційної енергії, тому вона чутлива до зовнішніх дій і здатна відповідати на слабкі роздратування реакцією більшої сили. Система, яка не має рівноваги, при цьому або здійснює роботу, направлену проти зовнішньої дії, або приходить в стан рівноваги. Живі організми виконують першу вимогу, оскільки друге означає для них смерть.

Оскільки адаптація - це процес реалізації здатності організму регулювати свої параметри так, щоб утримувати їх в межах функціонального оптимуму, то головним критерієм їх класифікації слугує характеристика регуляторної системи, яка відповідальна за даний адаптаційний процес. Адаптаційні здібності організмів, що знаходяться на різних рівнях філогенезу, відрізняються розвитком їх регуляторних систем.

Очевидно, що як в дорослому, так і в організмі, що розвивається, разом зі здібністю до сенсибілізаційних адаптацій, повинна існувати можливість стабілізаційної адаптації. Під нею розуміється процес реалізації здібностей всього організму або окремих його реагентів утримувати свої параметри в межах функціонального оптимуму при чинниках зовнішнього середовища, що змінюються. У філогенезі можливість стабілізаційної адаптації розвивається паралельно з сенсибілізаційними адаптаціями.

У поняття цілісності організму невід'ємною частиною входить взаємодія людини з навколишнім середовищем. В ході соціального прогресу відбувається не ослаблення, не розрив, а збагачення зв'язків людини з природою і соціальним середовищем.

Оскільки індивідууми не схожі один на одного, від особистих чинників залежить дуже багато. Наприклад, в системі "людина-середовище" рівень емоційної напруженості наростає в міру збільшення відмінностей