При будь-якому порушенні збалансованості "людина-середовище" недостатність психічних або фізичних ресурсів індивідуума для задоволення актуальних потреб або неузгодження самої системи потреб є джерелом тривоги.

Можна також говорити про те, що чим гнучкіше збудована нервово-психічна система людини, чим людина молодша і має свідомість, вільну від забобонів, тим легше відбувається процес адаптації і менш хворобливо переносяться стресові ситуації.

Виділяють основні типи адаптації людини, через пристосування до існуючих обставин шляхом вростання в середовище або зміни себе (активність людини в цьому випадку прямує на краще і все більш повніше пристосування до середовища за рахунок своїх власних резервів і особових ресурсів), і самоусунення, відхід з середовища, якщо неможливо застосовувати цінності оточення як свої, і не вдавалося змінити, і підкорити навколишній світ (в цьому випадку у людини може пропасти відчуття власної цінності того, що оточує). Крайня форма відходу з середовища (повне самоусунення) - самогубство [22].

Психологія, педагогіка, соціологія нагромадили значний емпіричний матеріал, що підтверджує соціопатологією дітей, котрі виховуються у специфічних умовах „закритого” інтернатного закладу. Оскільки спілкування з батьками є надзвичайно важливим чинником розвитку дитини, постійна депривація сімейного виховання досить помітно зумовлює відставання в її психічному розвитку, шкодить формуванню свідомості та деформує особистісний розвиток і становлення.

Закономірності розвитку та трансформації соціально-педагогічних функцій установ інтернатного та напівінтернатного типу для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в українському суспільстві розглядаються Бондар А.Д. [7], Кобзарем Б.С. [37], Слюсаренком В.Г. [74], Яковенком В.С. [83]. При цьому варто зазначити, що вчені звертають особливу увагу на формування моральних якостей дітей-сиріт та вихованців інтернатних закладів (Дробот Л.С. [24], Огренич Н.М. [55], Підборський Ю.Г. [65]), гуманізацію їх міжособистісного спілкування та необхідність встановлення родинних взаємин між дітьми (Галузинський В.М. [19], Євграфова Л.І. [28], Канішевська Л.В. [35], Шатохіна Т.В. [81]). Питання педагогічного забезпечення адаптації дитини в інтернатному закладі вивчали Зак Д.С. [30], Мороз О.О. [50], Нечипоренко Л.С. [54], Сисоєва С.О. [72]. На жаль, ще й сьогодні бракує наукових досліджень з питань визначення необхідних умов адаптації дітей-вихованців при виході з інтернатного закладу, що, безперечно, викликає тривогу щодо соціально-педагогічних гарантій забезпечення їх подальшого дорослого життя.

Процес адаптації здійснюється одночасно у сфері формальних і неформальних відносин. Відбувається деколи непросте поєднання особистих домагань і очікувань з вимогами і очікуваннями на рівні групових цінностей і нормативів життя.

Вивчення проблеми становлення і формування особистості в інтернатних закладах свідчить про несприятливий психічний розвиток дітей у закритих установах, що в першу чергу, пов’язано із своєрідною системою спілкування дорослих з дітьми; частою зміною дорослих; звуженням оточуючого простору; відсутністю диференційованого підходу до дітей тощо. Соціалізація дітей-сиріт утруднюється особливостями стану їхнього здоров’я та розвитку. Діти, які виховуються в інтернатних закладах, відрізняються від тих, хто виховується в сім’ях, розвитком інтелекту і особистості в цілому. Групове спілкування з дорослими, постійні вказівки, настанови та контроль з боку дорослих формують в інтернатних вихованців специфічні особливості психологічного розвитку, що підтверджується результатами досліджень психологів (Аралова М.П. [4], Бех І.Д. [6], Гошовський Я.О. [20], Дубровіна І.В. [27], Землянухіна Т.М., Лисіна М.І. [32], Прихожан А.М., Толстих М.Н. [67]).

Вивчення проблем соціалізації та становлення особистості в умовах інтернатного закладу підтверджує, що у вихованців дитячих будинків та шкіл-інтернатів постійне перебування в інтернатному закладі, обмежене спілкування з дорослими спричиняє у психічному розвитку, розлади здоров’я. Праці вчених-психологів (Брахман Р.Б. [9], Годовікова Д.Б. [69], Залисіна І.А. [31], Лисіна М.І. [32], Кондрашин В.І. [69]) свідчать про ознаки „госпіталізму” у розвитку цієї категорії дітей, тобто психічну та фізичну відсталість у розвитку, що проявляється у підвищеній конфліктності дітей, зниженій емоційності, пасивності в організації діяльності, відсутності співчуття, проявах агресивності.

Адаптаційні розлади у дітей-сиріт були виявлені на всіх основних векторах життєвого простору: сімейному, соціальному, шкільному та всіх рівнях нервово-психічного реагування: соматико-вегетативному, психо-моторному та емоційно-ідеаторному. Розлади адаптації у „дітей без сім’ї” А. Голік об’єднує в наступні групи: агресивні, регресивні, психопатоподібні прояви, що зустрічаються частіше у дітей-сиріт, ніж у соціальних сиріт. Менш представлені психосоматичні: порушення сну, головні, сердечні болі, дискінезія жовчовивідних шляхів та тривожно-депресивні стани – виключно у соціальних сиріт, що відновлюються без спеціальної терапії через 1-5 місяців, а також випадки швидкої адаптації, які обумовлені байдужим ставленням дітей до власної долі. Проблеми дезадаптації дітей із сімей ризику представлені, в основному, в роботах з соціальної та шкільної дезадаптації [5].

Результати досліджень свідчать, що діти-сироти виявляють слабку здатність розрізняти свої соціальні ролі, зважувати свої можливості, встановлювати діадні стосунки (до повної відсутності). Виявлення особливостей адаптації таких дітей є особливо актуальним для фостерінгу. Синдром соціальної дезадаптації може стати передумовою формування егоцентрично-утилітарної мотиваційної системи та розвитку асоціальної поведінки, що робить неможливим інтеріоризацію ціннісних орієнтацій та засвоєння дитиною соціально бажаних нормативів поведінки [5].

У процесі соціалізації розв'язуються три групи завдань: адаптація, автомізація і активізація особи. Рішення цих задач, по суті суперечливих і в той же час діалектично єдиних, істотно залежить від багатьох зовнішніх і внутрішніх чинників.

Соціальна адаптація припускає активне пристосування індивіда до умов соціального середовища, а соціальна автомізація - реалізацію сукупності установок на себе; стійкість в поведінці і відносинах, яка відповідає уявленню особи про себе, її самооцінці. Вирішення задач соціальної адаптації і