Розглядаючи ситуацію сиротіння як стресову, необхідно враховувати принципово важливий факт, який полягає в тому, що будь-яка стресова ситуація здатна актуалізувати особисті ресурси і таким чином сприяти формуванню продуктивних механізмів долання життєвих труднощів. Механізми ці не універсальні і не можуть бути запропоновані як однакові для всіх зразків поведінки в соціумі, що, очевидно, закладено в систему виховання в дитячих будинках. Ця обставина призводить до того, що вихованці дитячого будинку характеризується деякою "уніфікованістю" особистої структури, відсутністю індивідуальних стратегій поведінки в різних життєвих ситуаціях. Відсутність гнучких стратегій поведінки в тих ситуаціях, коли наявні стратегії виявляються неефективними, викликає агресивну і деструктивну поведінку, яка може бути направлена як у зовнішній світ, так і на власну особу.

У науковій праці Гошовського Я.О.[20] відсутність необхідного піклування про дитину з боку батьків розглядається як депривація сімейної взаємодії, тобто відсутність у дитини життєво необхідних контактів з батьками, неможливість засвоєння досвіду сімейного життя, рольових установок спілкування в родині.

Наслідком соціального сирітства, нехтування дорослими своїми батьківськими обов’язками, фактичної втрати батьківського піклування є порушення всього процесу соціального розвитку дитини, становлення її як соціальної особистості.

Історичні джерела свідчать, що перші виховні будинки для покинутих дітей з'явилися при церквах м. Кесарія (Мала Азія) за ініціативою єпископа Василя Кесарійського. У 787 році подібний заклад відкривається при соборі у Мілані. Тривалий час він залишався єдиним у Європі, і лише у ХІVст. їх кількість збільшилася до 30. Цікаво, що вже на той час там не лише піклувалися про дітей-сиріт, але й вели профілактичну роботу: допомагали матерям, запобігаючи відмові від дитини, передавали дітей у родини, переважно селянські, здійснювали контроль за їх вихованням [2].

Дослідження історичних матеріалів доводять, що на початку XX століття в Росії державним коштом утримувалося 14 тисяч дітей-сиріт. Така ж кількість виховувалась і в притулках благодійних товариств. Цей період можна вважати першою хвилею соціального сирітства у XX ст [2].

Російсько-японська війна, перша революція 1905 - 1907 років, перша світова війна, Лютнева та Жовтнева революції 1917 року, громадянська війна зумовили різке збільшення чисельності дітей-сиріт, бездоглядних та безпритульних дітей.

Головними причинами зростаючої кількості дітей-сиріт (як повних, так і соціальних) виступали: нестабільна соціальна ситуація; зростання промисловості у містах, що зумовило значний наплив робочої сили з сільської місцевості; ескалація військової загрози; погіршення матеріальних умов життя у родинах.

Доля дітей, батьки яких були репресовані, - це особлива сторінка нашої історії. Трагедія цих дітей полягала в тому, що вони раптово залишалися без батьків й належали до особливої категорії дітей. Їх не дозволялось віддавати під опіку родичам, єдиний шлях - дитячий будинок. У свідоцтві про народження, з яким така дитина опинялася у дитячому будинку, графа "мати" й "батько" була пуста, дітей цього контингенту схиляли до відмови від засуджених батьків.

Друга хвиля безпритульності та соціального сирітства, яка була результатом невтішних наслідків Великої Вітчизняної війни, змусила активізувати роботу комісій з облаштування дітей, які залишились без батьків.

Новий пік соціального сирітства припав на кінець 80-х-початок 90-х років. Зміни, що відбулись у соціально-економічному та політичному житті держави, проведення реформ, які хворобливо відобразились на житті родини, призвели до значного збільшення кількості дітей, котрі залишились без батьківського піклування, а саме: бездоглядні та безпритульні діти, малолітні бомжі, діти-жебраки [2].

Як найважливіший соціальний інститут суспільства сім’я завжди виступає моделлю конкретного історичного періоду, його розвитку і відбиває його моральні та духовні суперечності, постійно відчуває на собі всі зміни, які відбуваються в суспільстві, і відповідно через членів сім’ї впливає на його розвиток.

Саме на сім’ї відбиваються всі зміни, від яких потерпає наше суспільство, що перебуває зараз у стані гострої кризи. Падіння життєвого рівня, недостатній рівень виховання та оздоровлення, проблеми планування сім’ї, нестабільність стосунків у сім’ях, які перебувають у стресових ситуаціях, збільшення сімей, що вступають у конфлікт з морально-правовими нормами суспільства, трудова міграція призводять до деформації сім’ї і заважають їй виконувати свої основні функції.

Трансформаційні суспільні явища зумовили і продовжують зумовлювати зміни у функціонуванні сім’ї як соціального інституту: зменшення виховного впливу дорослих на дітей та підлітків, порушення духовного зв’язку між поколіннями, який є традиційним для української нації, а також загальне переосмислення досвіду старших поколінь. У свою чергу сімейні проблеми та конфлікти приводять до розвитку негативних явищ, серед яких найбільшу стурбованість викликають біологічне та соціальне сирітство, зростання кількості сімей, що мають доходи нижче за прожитковий мінімум, погіршення здоров’я населення, збільшення злочинності та наркоманії, жебрацтва серед дітей та підлітків.[14]

Один з висновків Національного звіту про стан сімей в Україні стверджує, що, на жаль, “сім’я і шлюб все більше втрачають свої соціальні функції”.

Ігумен Євменій вважає, що „сьогодні настав час замислитися над тим, яким чином буде здійснюватися християнське душпастирство в ХХІ столітті з його непростими проблемами: поспіхом, інформаційною перенасиченістю, уривчастістю мислення, з усе більшою взаємопов’язаністю світових процесів, незвичними для минулих століть соціальними проблемами, комп’ютерною залежністю, бізнесом і цілою низкою нових моральних проблем, пов’язаних із сім’єю й вихованням, посиленням впливу на суспільство знань з психології й психотерапії,