сили, віра в Бога, оптимізм, життєва мудрість. Це можна виховати, прищепити в душах майбутніх батьків, наприклад на уроках етики, християнської етики чи створити загальнообов’язкову дисципліну „Майбутні батьки”. Щоб дитина сприймалась старшими школярами не як щось абстрактно-узагальнене, а те бажане і любе, з чим, а точніше з ким доведеться зустрітись у подальшій долі. Тоді, напевне й засіватимуться зерна любові до маленької людини, якій так потрібні „реальні”, а не „віртуальні” мама і тато. Не герої закордонних мультсеріалів, якими зараз „завжди зайняті” (собою) батьки замінюють виховання. А люблячі, які нізащо не віддадуть дитину в сиротинець... [12].
Сьогодні гостро постає потреба в розвитку суспільно схвалених моделей поведінки, формуванні почуття власної гідності, вшануванні традицій українського народу, фізичному вдосконаленні молодої людини. Вчені зазначають, що до соціального сирітства призводять процеси урбанізації, соціальні кризи, міграція населення.
У Закарпатській, Тернопільській, Львівській та нашій Івано-Франківській областях основною причиною бездоглядності дітей є виїзди батьків у пошуках роботи за межі регіонів та країни. У цих областях бродяжництвом і жебрацтвом займається значна кількість дітей та підлітків циганської національності, що випливає із способу їх життя та загальної соціальної невлаштованості.
У 2005 році соціальне сирітство вперше визнали проблемою загальнонаціонального масштабу. Можна без перебільшення сказати, що новітнє соціальне сирітство - це покинуті діти заробітчан. За словами Григорія Селещука, секретаря Митрополичої комісії “Справедливість і мир” УГКЦ, соціологічні дослідження свідчать, що лише 6% заробітчан не мають дітей. Більшість мігрантів мають двох і більше дітей. Це означає: якщо Україну покинуло 7 млн. заробітчан, без батьківського піклування залишилося приблизно 7,5-9 млн. дітей, яким батьківські гроші не допомагають, а навпаки – шкодять. Досвід показує, що гроші, які заробітчани передають своїм дітям, ті часто використовують бездумно, з певною часткою помсти батькам за те, що залишили своїх чад.
Соціологічні дослідження свідчать, що кількість дітей батьків-заробітчан із травмованими душами та долями невпинно зростає. За словами Галини Федоренко, працівника Медичного інформаційно-консультативного центру “Погляд у майбутнє”, у середньому підлітковому віці, коли дитина відривається від усього, намагається самовиразитися, шукає для себе авторитетів і на цьому шляху зустрічає велику кількість проблем, їй особливо потрібна батьківська підтримка, якої вона позбавлена. У підсумку емоційні переживання позначаються на її фізичному здоров’ї. До слова, в останні роки спостерігають збільшення кількості самогубств серед підлітків віком 15-17 років і збільшення кількості молодих людей, алкогольно та наркотично залежних. Жорстокі моделі поведінки, за словами отця Ореста Демківа, представника Митрополичої комісії соціальної комунікації УГКЦ “Діти та медіа”, покинуті підлітки приймають значно легше, ніж моделі самопожертви. Простіше сприймають наступальний характер, навіть ціною ненависті та жорстокості.
Гостра проблема сьогодення полягає в тому, що якщо колись основна функція батьків полягала у вихованні дитини, то тепер вона звелася до того, аби дати дітям добру освіту. Саме тому жінки та чоловіки їдуть на заробітки, залишаючи своїх синів і доньок без виховання. За словами Галини Католик, віце-президента Асоціації практикуючих психологів Львівської області, доцента кафедри психології ЛНУ ім. І. Франка, психотерапевта з напрямків “Груповий аналіз” і “Дитяча та юнацька терапія”, керівника секції дитячої та юнацької психотерапії УСП, дітей позбавляють опіки та любові, що гальмує їхній нормальний розвиток, а їхні батьки регресують за кордоном, упадаючи в підлітковий вік до стосунків “хлопець-дівчина”. Жахливо й те, що їхні діти знають про те, скільки жінок і чоловіків за кордоном мають їхні батьки, гостро потребуючи тим часом їхнього виховання. Діти, яких виховуює один із батьків, часто не можуть ідентифікувати себе, відтак тяжіють до гомосексуальних стосунків. Окрім того, і дівчатка, і хлопчики мають образу на батьків, які поїхали та покинули їх. Це викликає в них почуття провини за власну неповноцінність. На думку Максима Бондаренка, провідного спеціаліста Львівського обласного центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді, неконтрольована поведінка дітей, яка тягне за собою марнування часу, що, своєю чергою, породжує послаблення волі, веде до алкоголізму, наркотичної залежності, захоплення гральними автоматами та безвідповідальних статевих відносин, є наслідком неможливості бути потрібними батькам. За словами Галини Католик, діти, позбавлені материнської любові, виростають нарцисами. Як стверджує пані Католик, якщо дитина “начинена” любов’ю, вона не має потреби всмоктувати ці ідеали, оскільки вони просто їй не підходять. Не потребує публічності, щоб відчувати себе особистістю.
Існує думка, що коли хтось “відривається” від сім’ї – це все одно, що шматується тіло. Наведена нижче історія підтверджує це.
Дмитрик навчався в п’ятому класі, коли з Португалії прийшла звістка про смерть батька, який перебував там на заробітках. Через декілька днів після цього дружина поїхала в далеку країну хоронити його, там і залишилася. Хлопчиком, у якого не було близьких родичів, заопікувалася сусідка. Проте без батьківської любові та турботи дитина отримала сильну психологічну травму, що згодом вилилася у хворобу – епілепсію. Це лише один із гірких прикладів української реальності, чим обертається для дітей заробітчанство їхніх батьків. І хвороба – не єдиний можливий наслідок того, що набувають обділені діти.
Найжахливіше, на думку Ігоря Маркова, представника Лабораторії соціальних досліджень ЦППІ, це те, що українська трудова міграція, на відміну від, скажімо, польської, яка побудована на укладенні трудових угод, є нелегальною та позбавлена такого важливого чинника, як змога утримувати за кордоном зв’язки з дітьми.
Найбільш прикрим є те, що діти сиротіють при живих батьках.
Позбавлення батьківських прав є кінцевим етапом деформації виховного впливу сім’ї, що веде до вилучення