Проблемам сирітства, причинам зростання соціального сирітства та соціальним наслідкам позбавлення дітей батьківської опіки присвячені праці багатьох вітчизняних і зарубіжних науковців: Воскобойнікової С.А. [17], Кобзаря Б.С. [36], А.Ліханова [41], Міщенко Н.Ф. [47], Нечаєвої А.М. [53], Рибінського Є.М. [71], Яковенка В.С. [83] тощо.

Отже, основними причинами явища є: процеси урбанізації, соціальні кризи, міграція населення, алкоголізм, наркоманія, ігроманія, бідність, низький рівень знань про контрацепцію, процес розмивання системи поведінкових норм у сфері шлюбу та сім’ї. Слід зазначити, що в сучасному суспільстві не є цінністю батьківство, сім’я, любов, сама родина не є інститутом суспільства, інститутом виховання, а чимось тимчасовим, створеним для задоволення фізичних потреб. Матеріальні цінності стали понад усе. Батьки більше приділяють увагу добробуту. Через це багато сімей руйнується, створюються дистанційні сім’ї. Діти живуть в Україні, а батьки від’їжджають за кордон заробляти гроші.

Можна стверджувати, що соціально-психологічні чинники, а вони часто виступають як наслідок соціально-економічних, пов’язані з кризою сімї як соціального інституту, що й спричиняє зростання кількості дітей, позбавлених батьківського піклування.

1.2. Психологічні особливості категорії діти-сироти та соціальні сироти.

Вади дитини не народжуються, а виховуються.

Народна мудрість

„Дитинство – найважливіший період людського життя, не підготовка до майбутнього життя, а справжнє, яскраве, самобутнє, неповторне життя” – Сухомлинський В.О.

Дитина , позбавлена батьківського піклування, повсякчас шукає відповіді на запитання: „Хто Я?”, „Чому так сталося, що в мене немає мами і тата?”, „Навіщо я з’явилася на світ, кому я потрібна?”. На ці „недитячі” запитання вона часто не може знайти відповіді, а, знайшовши їх, зазнає додаткових тривалих стресів.

Досвід розвитку різних форм допомоги дітям, що зазнали скрутного становища, надав можливість науковцям відслідкувати проблему розвитку цих дітей. Сироти зазнають численних уражень в результаті поганого та жорстокого ставлення до них, розлучення з близькими людьми, несприятливого впливу оточуючого середовища, що суттєво позначається на їхньому емоційному стані. Щоб допомогти дітям досягнути позитивних змін, слід пам’ятати як про об’єктивні чинники явища сирітства, так і про суб’єктивні – сприймання самими дітьми реальних життєвих випробувань, що зафіксувалися в їхньому досвіді (про що дізнаємось з реальних життєвих історій). Існуючі дослідження розвитку дітей, позбавлених батьківського піклування, можна класифікувати за наступними напрямками вивчення: депривація, психічний та особистісний розвиток, соматико-фізіологічний розвиток [5].

Психічна депривація виникає в результаті таких життєвих ситуацій, в яких суб’єкту неможливо задовольнити основні (життєві) психічні потреби в достатній мірі та протягом тривалого часу. Серед них – потреба в різноплановому та розвиваючому середовищі, в емоційних зв’язках, перш за все, з матір’ю, батьком та близькими, які здатні забезпечити затишок для дитини, відчуття комфорту, захищеності, довіри, усталеності та доброзичливості оточуючого середовища, що потім стає основою для зростання віри в себе, здатності до автономного існування та повноцінного продовження роду [5].

Депривація – психічний стан людини, який виникає в результаті тривалого обмеження її можливостей у задоволенні основних психічних і соціальних потреб. Депривація дитини характеризується вираженими відхиленнями в її емоційному й інтелектуальному розвитку, порушенням соціальних контактів. Депривація виникає, як правило, внаслідок відсутності батьківського піклування і посилюється під час перебування в інтернатному закладі.

Розвиток дитини, депривованої в ранньому віці, вже в перші роки життя відрізняється від розвитку її однолітка з сім’ї. Недостатня взаємодія дітей із дорослими родичами й близькими призводить до гальмування емоційної, інтелектуальної, комунікативної сфер та позначається на особливостях самосвідомості. Відсутність позитивних взаємин дітей із дорослими негативно впливає не лише на інтелектуальний розвиток, а й на загальну динаміку формування позитивних якостей дитини, оскільки відсутність прикладу цілеспрямованої діяльності дорослих, спрямованої на гармонізацію міжособистісних стосунків, позбавляє таких дітей життєдайного творчого досвіду. Порушення в інтелектуальній, мотиваційній сферах, у сфері саморегуляції, нерегламентованості поведінки спричиняють відчутні відхилення в загальному розвитку якісних характеристик особистості дітей з інтернатних закладів. Це наочно простежується в ситуаціях фрустрації.

Аналіз поведінки дітей – вихованців інтернатних закладів свідчить, що їх реакції збіднені і мають самозахисний характер. Ці діти, як правило, схильні до дорікань, звинувачень, погроз, тобто до так званих реакцій самозахисного типу, що підтверджує слабкість їхнього саморозвитку, самоствердження, постійне прагнення перекласти відповідальність за ситуацію на оточення. Звичайно, це непродуктивний шлях переживання критичних ситуацій.

У зв’язку з ранньою депривацією у дітей спостерігаються суттєві порушення мови, її експресивної функції, зниження пам’яті і соціальної активності, а також порушення природності поведінки в соціумі. Діти, які виховуються в інтернатних закладах, порівняно з тими, що виховуються у повноцінних сім’ях, характеризуються відчуженістю у спілкуванні, бідністю в засобах спілкування.

Переконливий приклад важливості подолання депривації шляхом сімейного виховання наводять американські підручники з психології. Йдеться про те, як в повоєнні роки безпритульних дошкільнят, яким не знайшлось місця в інтернаті, сім’ях, віддавали розумово відсталим жінкам, що проживали в окремих кімнатах закладу для розумово відсталих. Виявилося, що діти, яких почали виховувати розумово-відсталі мами, демонстрували значно вищі показники зростання коефіцієнту розумового розвитку, ніж ті, які виховувались в належних педагогічних умовах інтернату. Більшість „домашніх” дітей успішно закінчили школи і навіть пішли вчитися далі на відміну від своїх однолітків –