У період середнього і старшого шкільного віку здійснюється активний процес засвоєння підлітками різноманітних знань і формування у них моральної свідомості і самосвідомості. Відбувається усвідомлення необхідності виконання найпростіших обов’язків, формуються такі компоненти моральної свідомості, як совість, честь, гідність та інші. У порівнянні з дитиною молодшого шкільного віку підліток приділяє більше уваги своєму власному «Я», а його взаємовідносини із старшими і своїми ровесниками починають будуватися за типом взаємовідносин дорослих. Ця руйнація старої структури взаємовідносин і становлення нової часто породжує психологічну напруженість і навіть конфліктні ситуації у взаємовідносинах підлітка з дорослими.[17;93]. Зростаючий рівень свідомості і самосвідомості дозволяє підлітку помітити деякі суперечності соціальної дійсності, яких ще не помічає дитина. Його прагнення до самостійності ще немає чіткої спрямованості. Він уже негативно сприймає надмірну опіку з боку батьків, дорослих, але ще не визрів для відповідальних ролей дорослого. Тому його прагнення до самоутвердження часто набуває агресивних і стихійних форм, він хоче досягти певного зразка, ідеала, йому хочеться максимально проявити свої індивідуальні якості. Цей максималізм – нормальне, як у психологічному, так і в соціологічному відношенні явище, з ним пов'язаний і негативізм підлітків, притаманний їм як дух суперечності.[17;102]. Негативізм, як специфічна форма самоутвердження через заперечення проявляється насамперед у взаємовідносинах із старшими, особливо з батьками.

Недостатньо дослідженою є ще одна проблема, до якої неодноразово зверталися і звертаються нині соціологи, психологи, медики. Йдеться про перехід у молоді роки від одного віку до іншого, який часто супроводжується конфліктами і кризами. На цю особливість соціалізації людини досить часто вказував у своїх працях видатний російський психолог Л. С. Виготський.[11;191]. На його думку, внутрішнє життя дитину ( особливо у підлітковому віці ) пов’язане з напруженими переживаннями, внутрішніми конфліктами. І взагалі життєвий шлях людини – історія її переживань. Ідея про внутрішні закономірності соціалізації людини привела Л. С. Виготського до формування важливого положення про оптимальні строки навчання, в межах яких воно протікатиме найефективніше. На думку Л. С. Виготського, дитина повинна визріти для освоєння певного рівня знань у школі. І тут же попереджав про небезпеку, яка загрожує нормальному розвитку дитини, якщо час упущено.[25;17].

Отже, як бачимо з усього вищесказаного, що сімейне виховання відіграє визначальну роль у формуванні особистості. Сім'я закладає фундамент особистості.

3.

Виховання і самовиховання – дві сторони процесу формування особистості.

Самовиховання – свідома діяльність людини, спрямоване на вироблення у себе позитивних рис і подолання негативних.

Самовиховання успішно здійснюється за певних умов. Передусім воно потребує від людини знання самої себе, вміння оцінювати власні позитивні й негативні риси. Щоб збагатити учнів відповідними знаннями і вміннями, проводять цикл бесід про психічну діяльність людини, свідомість, волю, почуття, характер, мотиви поведінки, інтереси, здібності, потреби, темперамент, а також розкривають сутність самовиховання, методи і прийоми роботи над собою.

Важливий аспект самовиховання – логічне мислення, вміння проаналізувати кожен свій вчинок, що сприяє виробленню вимогливості до себе як постійної риси характеру, без якої неможливо досягти успіху в цій справі. Тому педагоги в індивідуальних бесідах і на зборах детально аналізують порушення правил поведінки, їх причини, привчають учнів до самоаналізу.[5;56].

Самовиховання потребує тривалих вольових зусиль, уміння керувати собою, досягати поставленої мети, не занепадати духом від невдач. Тому слід залучати школярів до видів діяльності, які передбачають зібраність, організованість, відповідальність. Долаючи труднощі, вони загартовують волю, доводять розпочату справу до кінця і таким чином переконуються, що навіть невеликі успіхи роблять їх сильнішими.

Підвищує ефективність процесу самовиховання ідеал, до якого прагне учень. Спостереження переконують, що до самовиховання переважно байдужі ті, хто немає життєвої мети, ідеалу. Тому важливо знати ідеали учнів, допомогти сформувати ідеали тим, хто їх не має.[16;4].

Успішність процесу самовиховання значною мірою залежить від рівня розвитку колективу взагалі. У згуртованому колективі, де панує здорова громадська думка, атмосфера доброзичливості, розвинута взаємовимогливість, самовиховання відбувається, як правило, успішно.

Процес самовиховання тривалий і охоплює кілька етапів.

Перший етап. Педагоги передусім виявляють ставлення учні до процесу самовиховання, проводячи анкетування за такими запитаннями: Чи займаєшся самовихованням? Що спонукає тебе працювати над собою? Яких головних цілей ти прагнеш досягти самовихованням? Які прийоми використовуєш у роботі над собою? У чому відчуваєш труднощі в цій роботі і як їх долаєш? Якої допомоги потребуєш від дорослих у процесі самовиховання?

На цьому етапі в учнів формують спонукальні мотиви, свідоме ставлення до самовиховання. Насамперед домагаються, щоб вихованець усвідомив, що його доля залежить не лише від виховної роботи школи, а й від самостійної роботи над собою. Він також повинен збагнути, що самовиховання – і його особиста справа, і справа суспільства.[1;93].

Другий етап починається з появою в учня бажання самовдосконалення. Педагог на цьому етапі повинен допомогти сформувати ідеал, до якого слід прагнути, виробити в учня стійке бажання наслідувати його. З'ясувавши відмінність між собою і своїм ідеалом, вихованець бачить, які риси він має виробити для його досягнення, яких недоліків слід позбутися. У процесі самовиховання учень порівнює себе