Третій етап. Учень починає систематично працювати над собою, реалізовуючи програму самовиховання. Цей процес здійснюється в різноманітних видах діяльності: навчанні, праці, самообслуговуванні, виконанні громадських доручень, участі в роботі гуртків тощо. Педагог допомагає учневі контролювати результати втілених рішень. Згодом зовнішній контроль педагога чи колективу послаблюється, зростають самостійність та ініціатива самого вихованця.

Для здійснення виховної роботи відповідно до розглянутих етапів самовиховання класний керівник повинен чітко її планувати.

У процесі організації самовиховання учнів навчають спеціальним прийомам роботи над собою.

Прийом самопереконання. Його суть полягає в тому, що учневі пропонують у певній конкретній ситуації знайти аргументи і за їх допомогою переконати себе в тому, правильно чи неправильно він вчинив, або в конфліктній ситуації переключити думки на інші теми і справи, які б відвернули його від конфлікту, заспокоїли.[21;152].

Прийом самонавіювання. Його пропонують використовувати у випадках, коли необхідно подолати в собі страх перед труднощами, невпевненість у власних силах, нерішучість. Самонавіювання передбачає повторення учнем подумки або вголос певних суджень.

Прийом самопідбадьорювання. Він ефективний, коли учень губиться в складних ситуаціях, зневірюється у власних силах та можливостях.

Прийом самозаохочення. Застосовують у випадках, коли учень, долаючи певні труднощі, виконав складне завдання. До них вдаються, коли необхідно подолати негативні риси особистості.

Прийом самопримусу. Допомагає у боротьбі з внутрішньою неорганізованістю, небажанням вчитися чи працювати, з лінощами.

Прийом самоаналізу. Йому належить вирішальна роль у самовихованні. Він передбачає вміння аналізувати свої вчинки, давати їм певну оцінку.

Практичні прийоми. До них, зокрема, належить прийом «крок уперед» - щоденне планування діяльності на наступний день. Доповнює його прийом «оцінювання прожитого дня» - аналіз учнем своїх дій, вчинків та недоліків.

Прийом «правила моєї поведінки». Полягає у дотриманні складених для учня правил поведінки. Привчає до виконання своїх обов’язків.[22;109].

Прийом самозобов’язання. Передбачає планування учнем роботи над собою на місяць, чверть, півріччя або рік, залежно від того, які риси особистості він прагне сформувати чи подолати і в який термін.

Прийом «упізнай себе». Має характер гри: учитель дає неповну характеристику учневі, не називаючи його прізвища, той впізнає себе, а товариші доповнюють цю характеристику.

Прийоми «самохарактеристики» та «взаємохарактеристики». Полягають у тому, що підготовлені таким чином характеристики обговорюються в колективі, це привчає учнів до самоаналізу і дає педагогові багатий матеріал для роботи з ними.

«Самовиховання потребує, - писав В. Сухомлинський, - дуже важливого, могутнього стимулу – почуття власної гідності, поваги до самого себе, бажання стати сьогодні кращим, ніж був учора. Самовиховання можливе тільки за умови, коли душа людини дуже чутлива до найтонших, суто людських засобів впливу – доброго слова, поради, ласкавого чи докірливого погляду. Не може бути й мови про самовиховання, якщо людина звикла до грубості й реагує тільки на «сильне» слово, окрик, примус. За самою суттю своєю самовиховання передбачає віру людини, звертання до честі гідності людини. Педагогічне керівництво самовихованням – це насамперед відносини між педагогом і вихованцем, пройняті глибокою взаємною вірою в добрі наміри»[17;87].

Відомо, що на процес соціалізації особи найактивніше впливають три фактори: соціальне середовище, яке виступає умовою життя людей і продуктом їхньої спільної діяльності;

виховання, як процес цілеспрямованого, свідомого і систематичного впливу суспільства на індивіда з метою формування у нього певних особистісних якостей, світогляд, рис характеру, фізичного розвитку і професійної підготовки;

процес індивідуального духовного збагачення і самовиховання особи.

Вирішальним у соціалізації людини та формуванні її духовного світу, є безумовно, соціальне середовище з його суспільною програмою, яка акумулює досвід усіх попередніх поколінь. Специфічною функцією цієї програми є формування і зміна людини в потрібному для суспільства (або певного етносу) напрямі. Суспільна програма засвоюється людиною за допомогою соціального успадкування, яке включає в себе всю сукупність культурних традицій людства. Основним змістом соціального успадкування є наступність, передавання і засвоєння позитивного соціального досвіду минулих поколінь: виробничого, управлінського, наукового, морального, педагогічного.[5;34].

Найважливішими суспільними механізмами, за допомогою яких передається соціальний досвід і соціальна програма, виступають виховання і навчання, про що йшлося вище. Але громадяни будь – якого суспільства повинен бути не тільки споживачем соціального досвіду, а й його творцем. Тому система навчання і виховання в нинішній період повинна бути спрямована на формування в індивіда евристичних якостей і творчого підходу до проблем теорії і практики ( у тому числі й соціальної спадщини), здатності самостійно поповнювати свої знання, удосконалювати духовно й фізично за допомогою самовиховання і саморозвитку.

В чому ж полягає специфіка самовиховання?

Самовиховання, самовдосконалення особи можливе при добре поставленій системі виховання. Щоб позитивно впливати на цей процес, вихователь повинен добре знати механізми взаємодії людини з соціальним середовищем.[24;163]. Характер діяльності особи з метою виховання певних людських якостей чи подолання недоліків визначається зовнішніми умовами. Залежно від умов соціального середовища, самовиховання може посилюватися, перериватися або припинятися взагалі. Характер самовиховання певною мірою залежить і від специфіки його завдань. У тому випадку, коли викорінюється негативна звичка чи формується якась позитивна риса, потрібні, як правило, більш тривалі зусилля, ніж тоді, коли людина хоче позбавитись від якогось незначного недоліку.

Відомо, що соціальні якості, духовні потреби та інтереси людини особливо інтенсивно формуються у молодому віці. Тому, коли йдеться про самовиховання і саморозвиток