Діти, які потрапили у прийомні сім’ї “із неблагополучних сімей”.

Здебільшого це діти, батьки яких позбавлені батьківських прав; діти, чиї батьки обмежені у батьківських правах; діти, відібрані у батьків; безпритульні діти; діти, які перебувають в умовах, що загрожують їхньому розвиткові та здоров’ю.

Найбільш поширеними причинами уникнення батьками свого природного обов’язку щодо виховання власної дитини є зловживання алкоголем, наркотики, жебрацтво, позбавлення волі, позашлюбне народження дитини, важкі матеріальні та погані житлові умови, нездоровий морально-психологічний клімат в сім’ї тощо.

У дітей, чиї батьки фактично не займаються їхнім вихованням, ведуть аномальний спосіб життя, деформуються їхні соціальні орієнтири, порушуються духовні, пізнавальні, естетичні потреби, спостерігаються розлади фізичного та психічного здоров’я. На прикладі батьків у дитини можуть розвиватися асоціальні установки.

Прийомні діти з кризових і асоціальних сімей часто мають багато гострих і хронічних захворювань, вони гігієнічно занедбані (виразки на шкірі, педикульоз), відзначаються певною відсталістю у психічному розвиткові тощо. У молодшому шкільному віці у них “загальмоване” мовлення, вони погано ходять, можуть бути абсолютно замкнутими або надмірно агресивними. Цим педагогічно занедбаним дітям притаманні такі прояви, як само розхитування, биття головою об стінку чи підлогу тощо. І батьки, і соціальні працівники повинні бути готові до тривалого процесу подолання психічного розвитку.

У ході діагностування дітей із асоціальних сімей виявлено, що вони часто стають жертвами не тільки психічного, а й фізичного насильства, що відбивається на їхньому психофізіологічному стані, викликає такі явища, як гіперсексуальність, прояви нетрадиційних сексуальних орієнтацій. Для вирішення цих проблем необхідна допомога кваліфікованих фахівців (О.О.Яременко., Н.М.Комарова., Г.М. Бевз., Л.С.Волинець., 2000, 14).

Ще одна особливість, про яку повинні знати прийомні сім’ї, в яких виховуються діти з асоціальних сімей, це наявність асоціальних біологічних родичів. Ситуація з асоціальними родичами може бути ще складнішою, ніж з родичами дітей з благополучних сімей. Однак, як показує досвід, асоціальні батьки зазвичай не проявляють інтересу до своїх дітей, навіть не цікавляться їхньою подальшою долею. Відомі випадки, коли асоціальні батьки, як тільки впевнюються в тому, що їхні діти добре влаштовані, зникають з поля зору на довгі роки або й назавжди.

Незважаючи на ті чи інші проблеми, діти з асоціальних сімей мають певні уявлення про сімейні стосунки, соціальні ролі батька й матері, досвід відкритого спілкування з навколишнім світом. Усе це разом певною мірою пом’якшує процес їхнього входження в прийомну сім’ю.

Діти, котрі потрапили в прийомну сім’ю з інтернатних закладів.

Реально таких прийомних дітей можна розділити на дві групи: ті, які потрапили до інтернатного закладу після проживання хоча б деякий час у сім’ї, і ті, котрі ніколи не жили у сім’ї (Г.М.Бевз., В.О.Кузьмінський., О.І.Нескучаєва., 2003, 54

Сучасні вихованці інтернатних закладів у переважній більшості є соціальними сиротами.Їхні батьки на час народження дитини були цілком здоровими психічно і фізично, але згодом вони стали соціально дезадаптованими. Тому вихованці нового покоління відрізнчються від попередньго більш широким кругозором, колом знань, уявлень, навичок.

Беручись за важку справу – вихованці прийомної дитини, прийомні батьки повинні бути готовими позбутися ілюзії отримати в дитячому будинку”гарну дитину”.Таку дитину доведеться “зробити” самим, повільно й терпляче. “Гарна дитина” в дитячому притулку – скоріше вивняток, ніж правило. Справа тут не в поганому здоров’ї. Соматично здорових дітей можна знайти, а здорової повноцінної психіки у вихованців інтернатних закладів шукати не варто, тим більше, що дитина з народження була позбавлена життєво важливого ”вітаміну” – материнської любові й турботи, що затримує та перешкоджає нормальному розвитку дитини.

Передусім діти з будинку дитини та дитячого будинку відрізняються своїм емоційним розвитком. Якщо порівняти однорічного домашнього малюка з немовлям з будинку дитини, то різниця явно виражена. Домашня дитина більш активна, життєрадісна, відкрита для спілкування. Вона бурхливо реагує на радісні події і голосно плаче, коли стикається з неприємностями; активно вивчає предмети, що потрапляють їй на очі, постійно знаходить собі заняття. Маленькі діти, позбавлені батьківського піклування й домашнього тепла, менше усміхаються, майже не радіють, рідше сміються. Якщо плачуть, то не голосно й монотонно. Вони нерішучі й лякливі, нездатні до відвертого прояву почуттів, активність приглушена, дитина часто інертно сидить чи лежить, смокче палець або розгойдується. Малюки з будинку дитини мляво цікавляться навколишнім світом, не можуть знайти собі заняття, мовчазні, пасивні. Частіше за все вони бояться незнайомих дорослих, так само як і всього нового, незвичного; плачуть, злякано туляться до знайомого дорослого чи втікають, ховаються.

Дошкільнята з дитячих будинків – чистенькі й акуратні малюки, які не забувають подякувати, привітатися, легко підкоряються вихователеві. Незважаючи на те, що вони тягнуться до будь-кого із дорослих, який виявив до них інтерес, і з готовністю називають “мама, тато” ледве знайомих людей, їхні почуття миттєві, неглибокі, контакти поверхневі та одноманітні. Діти прагнуть до спілкування, але довго підтримувати розмову не можуть, швидко відволікаються.

Діти, які виросли поза сім’єю, на думку Г.М.Бевза, неспроможні до багатих емоційних переживань; здатність дитини любити оточуючих тісно пов’язана з тим, стільки любові та в якій формі цього почуття отримала вона сама. Внаслідок загостреного бажання домогтися уваги з боку дорослого та через невміння встановлювати контакти діти бувають нещирими, вигадують різні причини для того, щоб їх помітили та відзначили. Часто в них відсутня реакція на зауваження, критику тощо (Пеша І.В., 2000, 15).

Такі діти відзначаються негативними звичками