Держава гарантує матеріальну допомогу на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням, у дитячих будинках сімейного типу і прийомних сім’ях у порядку, встановленому законодавством України.(закон про охорону дитинства).

Основною метою реалізації означення заходів визначено поліпшення становища дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, створення належних умов для їх фізичного, інтелектуального і духовного розвитку, підготовка до самостійного життя. У зв’язку з цим окресленості проблеми, які потребують обов’язкового вирішення: *

вдосконалення системи соціальної адаптації дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, розвиток сімейних форм для влаштування цієї категорії дітей, розширення соціально-правових гарантій для неповнолітніх, захист майнових, житлових та інших інтересів дітей-сиріт, і дітей, які залишилися без піклування батьків;*

створення умов для надання психологічної, медичної та педагогічної допомоги дітям-сиротам і дітям, які залишилися без піклування батьків;*

поліпшення матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, надання їм реальної допомоги і підтримки підприємствами, установами та організаціями різних форм власності.

З метою запобіганню соціальному сирітству в країні передбачається створити банки даних про дітей, які перебувають у надзвичайно складних чи навіть екстремальних умовах. Водночас планується створення банку потенціальних усиновителів, опікунів та піклувальників, що значною мірою полегшить процедуру влаштування дитини, яка залишалася без опіки, до нової сім’ї передбачається також подальший розвиток і підтримка історично визначених форм сімейного влаштування дитини-сироти – усиновлення та оформлення опіки [Безпалько О.В., 2002, 35].

Основними причинами, через які діти залишаються без батьківського піклування , і стають соціальними сиротами, є такі:*

позбавлення батьків батьківських прав;*

ухилення батьків, а також офіційна відмова від утримання та виховання дітей;*

відмежування дітей від батьків без позбавлення їх батьківських прав;*

фізична відсутність батьків ( перебування в місцях позбавлення волі, на лікуванні тощо).

Феномен сирітства має неабиякі юридичні наслідки – порушується конституційне право дитини на сімейне виховання та батьківське піклування, а «це є порушенням одного з базових прав дитини, проголошених Конвенцією ООН про права дитини». Тому діяльність усіх відповідних соціальних Інститутів, у тому числі і держави, має бути спрямована на створення таких форм виховання і утримання дитини-сироти, які хоча б певною мірою могли компенсувати відсутність сім’ї. певною мірою, тому всі ці форми можуть лише пом’якшити вплив чинників факторів на дитину, становище, у якому вона опинилася, а не компенсувати повністю відсутністю її власної сім’ї (додаток Г).

У педагогічній, юридичній літературі є декілька визначень окремих груп дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Дітьми-сиротами прийнято вважати тих дітей, які втратили батьків в результаті смерті, батьки невідомі або визнані недієздатними.

Дітьми, позбавленими батьківського піклування, вважаються діти, чиї батьки у судовому порядку позбавлені батьківських прав або вилучені з сім’ї без позбавлення батьківських прав.

«Окрему групу дітей-сиріт становлять діти, від яких батьки відмовились ще у пологових будинках або яких, народивши, покинули чи «підкинули» кому -небуть, чи залишили будь-де. І в цілому такі факти можна пояснити соціально-фізіологічною незрілістю матері, котра народжує дитину. На думку спеціалістів, вони є результатом легковажного ставлення дівчат-підлітків до вагітності та її наслідків, намагання приховати від близьких факт народження дитини, однак іноді це є й наслідком глибокого порушення психологічного стану матері, світосприйняття тощо. Проте найчастіше це пов’язано все ж таки з асоціальною поведінкою матері» [Безпалько О.В., 2002, 35].

Відстежити всі можливі причини відмови від дитини важко, оскільки вони є надто різними. Скажімо, у багатьох випадках відмова матері від новонародженої дитини у заявах на ім’я головного лікаря лікарні, де дитина народжена, пояснюється «поганим матеріальним станом» сім’ї породіллі. В останні роки ця причина стає домінуючою і у багатьох випадках обумовлює відносно нове соціальне явище; батьки, виховуючи трьох-чотирьох дітей, відмовляються від виховання та утримання наступної народженої ними дитини. Досить часто відмовляються також і від наявно хворої новонародженої дитини.

Введення такої юридичної норми законодавцем можна пояснити його прагненням забезпечити право дитини рости у біологічній (кровній) сім’ї. З іншого боку, ця юридична норма позбавляє дитину права вже від народження бути в сімейному оточенні. Адже досить часто неможливість усиновити дитину саме у перші дні, тижні може перекреслити можливість усиновлення взагалі.

«За останні п’ять років визначилася стійка тенденція до щорічного збільшення кількості дітей – сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. За даними Міністерства освіти і науки України у 2005 році таких дітей налічувалося 103,4 тис. чоловік. Майже тисяча новонароджених стає соціальними сиротами уже в перші години життя, тому що від них відмовляються матері у пологових будинках [Луценко В., 1997, 18].

Визнання Україною Конвенції ООН про права дитини та імплементація її основних вимог у національне законодавство України обумовили посилення уваги громадськості дітей, які тимчасово або постійно позбавленні сімейного оточення. Основними нормативними актами, які регулюють питання соціального захисту безпритульних та бездоглядних дітей, є Конституція України ( 1996р.); «Про освіту» ( 1991 р.); «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» ( 1992 р.) , Закони України « Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» ( 1995 р.), « про охорону дитинства» ( 2001 р.), « сімейний кодекс України» ( 2002 р.) [О.Гравник., Н.Комарова., 2006, 16].

На розв’язання проблеми дитячої бездоглядності, створення належних умов для