безвідповідальне, несерйозне ставлення до виконання подружніх обов’язків (18 %);–

зрада або ревнощі (20 %);–

втручання батьків у їхні стосунки (25 %);–

егоїзм (14 %);–

надмірна втома або нездужання, хвороби (18 %);–

різні погляди на події, які відбуваються у суспільстві (16 %).

[13; 51с.]

Насправді ж подружнє спілкування може однією своєю формою і незалежно від його змісту сприяти покращенню або, навпаки, погіршенню стосунків. Це, власне, стосується не тільки подружнього, а й будь-якого іншого спілкування, але, оскільки добрі стосунки є метою і найбільшою цінністю сучасного шлюбу (з його провідною психологічною функцією), а не просто додатковою умовою, як, скажімо, на виробництві, то бажаний характер спілкування постає однією із важливих умов позитивних подружніх стосунків[34].

Взагалі, важко собі уявити найбільш тепле, зацікавлене і співчутливе спілкування, ніж таке, як між двома закоханими, в ньому присутні всі кращі характеристики цього процесу. Тут є максимальне прагнення бачити в партнері все краще і не надавати значення менш привабливим рисам. Навіть не дуже добре виховані, грубуваті, нестримані люди поводять себе в ньому досить симпатично, демонструючи свої кращі особистісні якості. Якби спілкування всі роки сімейного життя залишалося на цьому рівні, мабуть, це був би справжній, бездоганний сімейний рай. Але в реальному житті ми бачимо, що в подальшому подружні діалоги в багатьох випадках змінюють свій характер і часом нагадують спілкування людей з неприязним, а то й ворожнечим ставленням один до одного. Причому, як зазначалося вище, не можна бачити у цьому явищі тільки реакцію на помилки та провини подружжя – воно має начебто свій внутрішній механізм, свої закономірності розвитку[21].

Головною причиною вад подружнього спілкування є існування в нашій суспільній психології, нашому менталітеті цілого пласту переконань, уявлень, уподобань і стереотипів поведінки, які укладають те, що називають "конфліктна субкультура"[5].

Ця субкультура є історичним наслідком тих умов життя і соціальних відносин, які склалися в людському суспільстві протягом більшої третини його існування, коли боротьба і насильство всіх видів і масштабів були постійним компонентом людського буття. Утворився потужний пласт мовно-мімічних стереотипів конфліктної поведінки, які генералізувалися, тобто поширилися на ті ситуації поведінки, в яких вони були недоцільними і неадекватними. Елементи конфліктної поведінки, які складають зміст "конфліктної субкультури", стали звичною і органічною, "нормальною" частиною спілкування[6].

Головною характеристикою конфліктної субкультури є те, що мане-ри і способи вербальної поведінки, які застосовуються у гострих конфліктах, стають звичними і постійними в легких непорозуміннях і сутичках, а також у безконфліктних ситуаціях. Вкажемо основні, найбільш очевидні принципи конфліктної субкультури, які дуже яскраво постають у поведінці, хоча ніким не усвідомлюються на теоретичному рівні.

Один з них, як зазначає Гришина [3], на противагу існуючої в юриспруденції "презумпції невинуватості" можна назвати "презумпцією винуватості". Він полягає в тому, що опоненту завжди приписуються гірші з можливих намірів або "на всяк випадок" поводять себе з ним як з винуватою особою. Ніякі міркування справедливості в ставленні до нього тут не присутні. Другий принцип – "кращий захист — це напад". Якщо тебе в чому-небудь звинувачують або можуть звинуватити, то не треба, боже спаси, визнавати свою провину і навіть спробувати розібратися, чи вона є, а треба у чому-небудь звинуватити опонента.

Третій принцип можна назвати "запас міцності", тобто звинувачува-ти опонента треба завжди з перебільшенням і запасом, а не точно у відповідності з його провиною, інакше кажучи, чим більше, тим краще.

Стереотипи конфліктної субкультури і є головною перешкодою на шляху тривалої і міцної подружньої гармонії. Люди, які є носіями цієї субкультури досить швидко після утворення сім'ї починають спілкуватися з партнером саме на цьому рівні, що неминуче призводить до зниження миролюбності, зростання конфліктної готовності подружжя.

У подружньому спілкуванні немає того гальма стриманості, яке є у спілкуванні, скажімо, співробітників на роботі. Гострі репліки викликають такі ж самі відповіді, відбувається ескалація вербальної агресії, яка в один з моментів викликає перехід з напівжартівливої інто-нації діалогу на справжнє роздратування, грубощі і гнівну реакцію. Мало кому вдається розмовляти в стилі сварки і утримуватися від повернення розмови на справжній конфлікт, привід для якого завжди знаходиться. Конфліктна субкультура не залишає спілкування на рівні жартівливих суперечок - вона завжди призводить до справжніх, серйозних конфліктів. Отже, у подружньому спілкуванні конфліктна субкультура знаходить яскравіше і виразніше застосування, тому що тут немає стримуючого обмеження соціальними ролями і можна "не церемонитись". У подружніх діалогах часто спостерігається щось на зразок "геометричної прогресії", коли кожна наступна репліка стає набагато більш різкою і образливою, ніж попередня. Як не дивно, відбувається своєрідне змагання у тому, хто скаже гостріші та уїдливіші слова на адресу партнера[35].

Подружні сутички, як ми щойно зазначали, значною мірою, є зде-більшого наслідком низької культури спілкування, яка найбільш виразно сконцентрувалася у "конфліктній субкультурі". Але, звичайно, існують і більш глибокі причини конфліктів – незадоволення певних потреб, які повинні задовольнятися у шлюбних стосунках. Окрім таких видимих причин конфліктів, як: сімейні "злочини", пияцтво, подружня невірність, безвідповідальне ставлення до матеріального забезпечення сім'ї, існують також ті потреби, незадоволення яких не постає так явно, але фактично є серйозною причиною подружніх конфліктів[7]:

1) Потреба у захисті Я — концепції, тобто позитивної самооцінки кож-ного з партнерів. Ця потреба не задовольняється в тих випадках, коли у подружньому спілкуванні вживаються зневажливі, критичні, іронічні оцінки у тій чи іншій формі. Підвищена конфліктна готовність існує і у суб'єкта, і у об'єкта критичної оцінки.

2) Потреба подружжя у виконанні