Налагодження між індивідуальних зв’язків, реалізація творчих можливостей немислимі без третьої людської потреби – прагнення відчувати глибокі корені. Кожна людина прагне усвідомлювати себе ланкою в певному, визначеному ланцюгу людського роду, який виникає ще в праісторії.

Четвертою потребою людини Фромм називає прагнення до пізнання, до освоєння світу. Один з глибоких потаємних потягів особистості – прагнення розпізнати логіку навколишнього світу, задовольнити своє прагнення до осягнення змісту універсума. І, нарешті, п’ята потреба людини – одна з найглибинніших її потреб – прагнення до уподібнення, пошук об’єкта поклоніння. Індивід, закинутий в світ таємничих речей і явищ, просто не в стані самостійно осягнути призначення і зміст навколишнього буття. Йому (індивіду) необхідна система орієнтації, яка б дала йому можливість ототожнити себе з певним визнаним зразком. Таку орієнтацію, впевненість дає йому ідентифікація з певною культурною традицією, спільнотою [40].

Категорія ідентичності має багатоаспектний характер. ЇЇ зміст включає в себе різні сторони соціального буття, багатогранність людського досвіду, практичної діяльності людей.

Згідно з Е. Еріксоном, ідентичність – це почуття самототожності, власної істинності, повноцінності, зв’язку зі світом і з іншими людьми [44].

В культурологічному словнику наводиться наступне визначення ідентичності – це психологічне уявлення людини про своє «Я», яке характеризується суб’єктивним почуттям своєї індивідуальної само тотожності і цілісності, ототожнення людиною самої себе з тими чи іншими типологічними категоріями.

В науці розрізняють:

соціальну ідентичність (ототожнення себе з соціальною позицією або статусом);

групову ідентичність (ототожнення себе з тою чи іншою спільнотою);

етнічну ідентичність (ототожнення себе з певною етнічною спільнотою);

культурну ідентичність (ототожнення себе з певною культурною традицією).

Розглядаючи механізм ідентичності, багато сучасних авторів надають перевагу терміну «ідентифікація», критикуючи статичність терміну «ідентичність». Ідентифікація охоплює динамічні, процесуальні аспекти формування ідентичності [43, 56].

Поняття «ідентифікація» вперше вжив засновник психоаналізу Зігмунд Фройд. Він розглядав ідентифікацію як спробу дитини перейняти силу батька (матері) і таким чином зменшити почуття страху перед навколишнім світом [42, 113].

В процесі розвитку психології це поняття поширилося на всю сферу суспільних відносин.

На сьогоднішній день найбільш популярними є три варіанти визначення ідентифікації.

Ідентифікація трактується як один з механізмів міжособистісного сприймання (поряд з рефлексією і стереотипізацією). У цьому розумінні під ідентифікацією розуміють спосіб розуміння іншої людини через усвідомлене (неусвідомлене) уподібнення її характеристикам самого суб’єкта.

Ідентифікація розглядається як центральний елемент самосвідомості, пов'язаний із відповіддю на запитання «Хто Я?», з фіксацією свого становища в системі суспільних відносин. У цьому випадку суб’єктивне відчуття власної належності до різних соціальних спільностей на основі стійкого емоційного зв’язку, а також включення у свій внутрішній світ і сприйняття як власних групових норм і цінностей.

Ідентифікація трактується як показник розвитку групи (А.В. Петровський). Функціонування даного феномену виражено у ставленні до інших членів групи як до самого себе, у сприйнятті їхніх досягнень як своїх, що і трансформує власну поведінку.

Культурна самоідентифікація є одним з найважливіших етапів і процесів культурного устрою кожного суспільства. Люди не просто механічні носії тих чи інших потреб та інтересів, але і психологічні індивідуальності, а це вимагає їх групового співіснування. Можна припустити, що в деякій мірі потреба в соціальній самоідентифікації зі зграєю успадковується людиною від первісного суспільства. Людина не завжди усвідомлює параметри своєї культурної ідентичності, але весь набір засвоєних нею за життя елементів свідомості, поведінки, смаків, звичок, оцінок, мови та інших засобів комунікації мимоволі роблять її належною до деякої конкретної культури.

Важливою є проблема співвідношення термінів «ідентифікація» та «ідентичність». Еріксон писав, що розвиток ідентичності полягає в синтезі ідентифікацій, спостережених в процесі соціалізації. Дещо пізніше починаються ідентифікації не з окремими людьми, а з малими і великими соціальними спільностями, котрі також інтегруються в систему ідентичності [44].

Етнічна ідентичність – складова частина соціальної ідентичності особистості, психологічна категорія, яка відноситься до усвідомлення своєї приналежності до певної етнічної спільності [38, 163]; це результат процесу емоційно-когнітивного самоототожнення суб’єкта зі своєю етнічною групою, що виражене в почутті спільності з членами цієї групи і сприйнятті як цінностей її основних характеристик [18, 67]. Поняття «етнічна ідентичность» не тотожне поняттям «етнічність», «етнічна приналежність», «етнічна самосвідомість», «етнічна ідентифікація», хоча близьке їм. Якщо етнічність (або етнічна приналежність) – це категорія, що приписується суспільством на основі об’єктивних критеріїв, то етнічна ідентичність – це результат самокатегорізації, яка досягається індивідом в результаті конструювання образу навколишнього світу і свого місця в ньому. Істинна етнічна ідентичність може не співпадати з офіційно приписуваною етнічною приналежністю. Етноідентичність не тотожною також і до етнічної самосвідомості, оскільки містить в собі елемент несвідомого. Поряд з причисленням індивідом себе до представників свого етносу, етноідентичність включає перш за все глибоко значущі переживання даної приналежності, як однієї з найважливіших складових в системі уявлень особистості про себе. Нарешті, якщо ідентифікація – це процес, завдяки якому реалізується