За допомогою методики «Хто Я?» Куна і Мак-Партленда і питання «Чи відчуваєте Ви свою приналежність до якоїсь конкретної етнічної спільноти з власною, звичаями і традиціями?», які входили в систему нашого дослідження, вдалося виявити наступні закономірності прояву цього параметру в західному регіоні.

Власна етнічна приналежність є малоактуальною для україномовної, так і російськомовної частини населення (мається на увазі належність до конкретної етно-регіональної спільноти: бойки, гуцули тощо). Респонденти більше актуалізують свою належність до української нації в цілому.

В україномовній вибірці етнонаціональний компонент соціальної ідентичності перебуває на високому рівні поряд з навчально-професійним, сімейним, статево-рольовим, а також з характеристикою власних особистісних якостей. В російськомовній вибірці етнонаціональна ідентичність значно поступається ідентичності з родиною, статевою роллю та навчально-професійною діяльністю.

За даними інших досліджень, що проводилися в Україні, актуальність етнічної ідентичності в інших регіонах України. Зокрема Васильченко повідомляє, що при дослідженні студентів в київських вищих навчальних закладах отримано 3,6 % рівень актуальності етнічної ідентичності. Автор вважає її нормально сформованою, але мало актуальною [2, 74].

Н. Черниш наводить наступні результати порівняння структури соціальних ідентичностей мешканців Львова і Донецька (див. Додатки, таблиця 2). Найхарактернішими особливостями сучасного процесу ідентифікації є наступні:–

ідентифікаційна система (модель) львів’ян є більш виробленою, сталою і гомогенною порівняно з нестійкою, мінливою і гетерогенною моделлю донеччан; –

зафіксовано виразне переважання етнічної ідентичності у Львові і відмінні найважливіші ідентитети у Донецьку; для останнього основні позиції ідентифікації респондентів пов’язані із демографічними (молодий), гендерними (чоловік, жінка) і професійними (студент, інтелігент) аспектами; –

переважання гендерних і демографічних ідентитетів серед донеччан та їх представленість в ідентифікаційній системі львів’ян свідчать про тенденцію повернення населення до примордіалістських ідентифікацій (як сталих і певних) в умовах соціальних трансформацій і розповсюдженості стану аномії; –

якщо у Львові до найважливішої етнічної ідентифікації долучається політична, то у Донецьку до найрозповсюдженішої професійної ідентифікації додається соціальна (безробітний); –

і у Львові, і в Донецьку в списку найважливіших ідентитетів немає такого поняття, як “радянська людина”, а також ідентифікації себе з етнічною групою росіян; –

якщо у Львові культурна ідентифікація (з проявом у належності до греко-католиків) має значення передовсім для старшого покоління, то у Донецьку культурно-релігійні ідентитети присутні у двох поколінь: молодшого і середнього;–

регіональна ідентичність (донеччанин, львів’янин) не має такого значення для респондентів в обох міста [28, 24].

Значущість етнічної ідентичності, як і її актуальність, перебуває на низькому рівні. Ці параметри (значущість та актуальність) етнічної ідентичності для індивіда – досить ситуаційні параметри, які перебувають під впливом як об’єктивної соціальної реальності (перехідність суспільства, етнічні конфлікти, міграції тощо), так і суб’єктивних факторів – наприклад, рівня освіти або політичних уподобань індивіда.

Валентність етнічної ідентичності. Під валентністю розуміємо, перш за все, певний знак етнічної ідентичності. Визначення валентності етнічної ідентичності шляхом дослідження емоційно-ціннісного компоненту етнічних авто стереотипів (етносоціальних уявлень), бо саме вони становлять основний зміст етнічної ідентичності.

О. Леонтьєв зазначав, що «проблема сприйняття повинна залишатись як проблема побудови в свідомості індивіда багатомірного образу світу, образу реальності» [36, 54]. Вчений підкреслював важливість того, «...як предметний і людський світ відбивається в свідомості людини даної історичної епохи і даного конкретного етносу, які ті елементи суспільно-історичного досвіду даного народу, що інтерналізуються (інтеріорізуються) кожною окремою людиною та утворюють «картину світу», специфічну для певного етапу соціально-історичного розвитку і водночас для певного етносу. З психологічної точки зору – це система значень, що засвоюється людиною і складає базис її свідомості» [11]. Далі О. Леонтьєв підкреслює, що «...історико-етнічна обумовленість психіки людини проявляється на трьох рівнях: окремих психічних властивостей і функцій (або їх системи, ансамблю); соціального індивіда, тобто системи засвоєних індивідом соціальних значень; особистості, тобто системи особистісно-смислових утворень як рушійної сили «соціальних ролей» [11].

Таким чином, дотримуючись загалом цієї логіки, можна говорити, що етнічні стереотипи на рівні етнічної свідомості певного етносу представлені у вигляді систем соціальних значень. Ці системи напрацьовані протягом соціально-історичного розвитку даного етносу та об’єктивуються в звичаях, нормах поведінки, авто- та гетеростереотипах. На рівні етнічної самосвідомості етнічної спільноти це будуть ті ж соціальні значення, але вже засвоєні соціальним індивідом. На рівні етнічної самосвідомості особистості – це особистісно-смислові утворення, які формуються шляхом набуття інтеріорізованими системами соціальних значень особистісних смислів. Етнічна ідентифікація відбувається шляхом інтеріоризації систем соціальних значень, тобто власне за допомогою етнічної ідентифікації системи соціальних значень перетворюються на особистісно-смислові утворення. Результатом цього процесу й буде певна конкретно-історична форма етнічної ідентичності з особливими характеристиками та відповідними значеннями параметрів.

Вітчизняними вченими проводилось наступне дослідження. Визначалися сумарні значення позитивних, негативних і нейтральних визначень за етнонімами «Україна» і «українці», за допомогою експертних оцінок. Зроблено висновок про валентність етнічного автостереотипу. Повну картину спрямованості етнічного автостереотипу українців та українського гетеростереотипу росіян отримано сумацією результатів співвідношення позитивних і негативних визначень, отриманих для обох визначальних етнонімів – «Україна» та «українці». Це співвідношення має такий вигляд: 38,44 % до 56,26 % в російській групі з адекватним етнічним самовизначенням; 49,64 % до 44,37 % в аналогічній українській групі; 42,65 % до 51,22 % в етномаргінальній українській групі; 48,48 % до 45,35 % у відповідній російській групі; 52,6 % до 40,04 % в західноукраїнській групі. Згідно з теоретичними засадами дослідження, ці дані можуть бути проінтерпретовані і в якості валентності етнічної ідентичності. Тобто загалом можна говорити про їх амбівалентний характер [2, 76].