2.3. Інтеграційні процеси в поліетнічному просторі України.

В умовах поліетнічності суспільства інтенсивність міжетнічної інтеграції значною мірою визначається успішністю формування позитивної етнокультурної компліментарності. Таке поєднання передбачає насамперед взаємодію різних етнокультурних груп і добровільну адаптацію до їхніх потреб інституцій даного суспільства. Звичайно, на шляху міжетнічної інтеграції виникає чимало труднощів, проте, їх може бути набагато більше у випадку прагнення груп до етнокультурної ізоляції.

Культурне розмаїття взагалі має свої переваги. По-перше, значно збагачується забарвленість життя. По-друге, виникає можливість здорової конкуренції. А по-третє, підвищується здатність соціальної системи до адаптації, завдяки доступності альтернативних способів життя.

Оскільки мова  переважно йде  про збалансованість інтересів етнічної більшості та етнічної меншості в суспільстві, доцільно поглянути на означену проблему насамперед очима опитуваних українців.

У 2000-2001 рр. було проведено соціологічне опитування в Чернівецькій області, значну частину якої складають такі найбільш чисельні етнічні спільноти як українці, росіяни, румуни, молдавани, поляки. (інтеграційні процеси)

Як з’ясувалося, бачення ними можливих варіантів позитивного зрушення в інтеграційних процесах є доволі реалістичним, позбавленим будь-якої упередженості. Не випадково, наприклад, найбільш дієвими заходами  забезпечення міжетнічної інтеграції українці вважають розширення й удосконалення політико-правової бази, спрямованої на забезпечення балансу та розвиток  потреб етнічної більшості та етнічної меншості (32%), взаємний компроміс і пристосованість (32%), відкритість і толерантність української нації до культур етнічних меншин (30%), активізацію зусиль держави з метою збереження та розвитку їхньої етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності (27%), забезпечення повноправної участі етнічних меншин у суспільно-політичному житті України на підставі  квот, що виділяються (23%). Стосовно зазначених заходів, українців цілком підтримують і росіяни, щоправда, помітно посилюючи значущість взаємного компромісу та пристосованості з одночасною активізацією сил держави, спрямованих на досягнення визначеної мети [4, 14-15].

Утім, найбільш повне розуміння та «прийняття» інших культур стає можливим лише за умови поваги до власної культури, впевненості  в її позитивній значущості та ефективності контактів з відмінними від неї культурами.  Саме такими дієвими на сьогоднішній день бачаться складові формули міжкультурної взаємодії. Адже ж в її «підтексті» чітко простежується визнання за будь-якою культурою права бути самою собою.

У цьому контексті вельми важливою бачиться оцінка респондентами  сучасної етнополітичної ситуації, що склалася у країні за час її незалежного існування і так чи інакше пов’язана з перспективами розвитку процесу міжетнічної інтеграції. Насамперед є сенс підкреслити один дуже важливий момент. Практично всі опитувані схиляються до думки, що збереження культурної самобутності етнічних спільнот значною мірою залежить від активності самих спільнот та їхніх організацій. Але також наголошується на створенні в країні умов для прояву самобутності кожної етнічної спільноти.

Етнічна ідентифікація є дійсно багатогранним процесом. Це краще усвідомлюється, коли до її розгляду залучається момент вільної орієнтації в кодах тієї чи іншої культури, її цінностях, формах виразу, що уможливлюється перебуванням у певному етнокультурному контексті та дотримуванням відповідних поведінкових стереотипів. За такої обставини значущості набувають особливості етнокультурної сімейної соціалізації. Щоправда, в даному випадку важко позбутися певної упередженості. І пояснюється це, по-перше, тим, що в окремих сім’ях частіше за все зберігаються лише деякі  фрагменти етнокультурної інформації, тому до самостійного відтворення комплексу визначальних рис етнічної культури протягом тривалого періоду більш здатна етнічна спільнота в цілому. По-друге, самі по собі етнічні спільноти можуть відрізнятися за рівнем однаковості та однорідності ціннісних переваг, але це ніяким чином не принижує ролі сім’ї у формуванні (чи то спонтанному, чи то цілеспрямованому) етнічної компетентності. Інша річ, що за сучасних умов спостерігається порушення традиційних механізмів передавання міжпоколінної етнічної інформації. І в основному це відбувається внаслідок перебирання таких функцій тими чи іншими соціальними інституціями або формування нових варіантів споживацької поведінки [12, 44].

Незважаючи на певну уніфікацію етнокультурних компонентів, для кожної етнічної спільноти існує лише їй притаманний спосіб збереження культурних традицій. А це означає, що окреслення таких найбільш прийнятних варіантів збереження етнокультурних цінностей, як, наприклад, спілкування рідною мовою, дотримування народних традицій або готування національних страв тощо, не виключає їхньої відмінності за ступенем значущості тієї чи іншої етнічної спільноти.

Особливої ролі набуває мовний компонент, значущість якого важко переоцінити. В групі культурних компонентів мова так чи інакше залишається однією з найважливіших ознак етнічної ідентичності. Рідну мову людина, як правило, засвоює не замислюючись над цим, як свого роду природну даність, в якій зберігаються всі накопичені етносом знання та його життєвий досвід, що згодом передаються наступним поколінням. У процесі міжетнічної взаємодії умовно можна виділити два специфічних напрямки: активність щодо власної культури і позитивну або негативну активність щодо іншої. Якщо реакцію, пов’язану з власною культурою, можна розглядати як природну, то факт опанування етнічною групою цінностей іншої культури виводить безпосередньо на проблему мовної компетентності, завдяки якій механізми міжетнічної інтеграції стають більш доступними для соціологічного дослідження. До того ж це стосується не лише мови і пов’язаних з нею функцій спілкування, а й визначення реальних соціокультурних меж щодо комунікативної свободи щодо іншої культури.

Деякі дослідники пишуть про розкол української нації за мовною характеристикою. Ситуація, що склалася в Україні навколо мовних суперечок, потребує негайного вирішення. На жаль нашим політикам сьогодні це ні до чого. Вони надто зайняті розподілом сфер власних інтересів і при цьому навіть використовують спекуляції двомовного становища.

Намагання примусити жителів Південної та Східної України одразу заговорити по-українському теж не є виходом із ситуації. Це закладено в їхній свідомості протягом століть і не варто кардинально руйнувати цього, бо це може мати дійсно трагічні наслідки як для особистості, так