Статтею 1 Закону України “Про соціальні послуги” визначаються “соціальні послуги” як комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги, з метою поліпшення або відтворення життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до повноцінного життя [4]. Деякі вчені відзначають нову роль держави у відносинах з громадянами: “...держава не управляє громадянами, а надає їм управлінські послуги, тобто

її різноманітні дії спрямовані на створення умов для реалізації громадянами своїх прав.

Сьогодні Україна започатковує державну політику, орієнтовану на підвищення економічних, соціальних та гуманітарних стандартів життя для кожного громадянина. Особливу увагу слід надавати нашому майбутньому - дітям. Протягом найближчих років актуальним питанням буде необхідність забрати з вулиці безпритульних дітей та створити їм належні умови для гармонійного розвитку в атмосфері сімейного затишку.

Виконання цих завдань Президент у першу чергу покладає на уряд. Політика уряду формується і здійснюється державними службовцями, які працюють у міністерствах.

Розглянемо на прикладі діяльності Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту України, яке є центральним органом виконавчої влади, як формується та реалізується державна політика у сфері захисту прав дитини. Міністерство очолює міністр, який має статус політичного діяча. Міністерство видає загальнообов’язкові нормативно-правові акти в межах своєї компетенції, а також виконує такі функції: забезпечує аналітико-консультативну допомогу у виробленні та здійсненні політики та забезпечує задоволення певних потреб суспільства і держави. Ці функції пов’язані, зокрема, з наданням управлінських послуг населенню. Міністерство має певну кількість управлінь або департаментів, які напряму підпорядковані йому. Таким чином, це достатньо стабільна структура.

Міністерство представлене на місцях територіальними підрозділами (регіональними управліннями), ієрархічно підпорядкованими обласній та районній державній адміністрації.

За таких умов управлінська модель має вигляд піраміди з основою догори, оскільки найбільша чисельність працівників перебуває в міністерствах, відомствах, в обласних та районних управліннях. У сільських радах відповідні підрозділи взагалі відсутні.

Такий стан речей не сприяє якісному наданню управлінських послуг. Зокрема, згідно із Законом України “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” штатна чисельність працівників районних і міських служб у справах дітей установлюється залежно від кількості неповнолітніх, які прожива ють у районі, місті (один працівник служби на 2-3 тис. неповнолітніх у районах та на 5- 6 тис. - у містах і районах у містах) [7]. Фактично навіть такі показники навантаження

на одного державного службовця сфери захисту прав дитини перевищуються в 2-5 разів.

Мізерне фінансування місцевих бюджетів не дає змогу розширювати штатну чисельність служб, які безпосередньо працюють зі споживачами управлінських послуг.

Відсутня чітка визначеність сфер компетенції органів управління. Вищезазначений закон передбачає головні завдання органів і служб у справах неповнолітніх (серед яких є розроблення заходів щодо забезпечення прав, свобод і законних інтересів дитини; координація зусиль органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, організацій та установ у вирішенні питань соціального захисту неповнолітніх; здійснення контролю за дотриманням законодавства про працю та умовами утримання і виховання неповнолітніх у спеціальних установах; ведення державної статистики, надання консультацій з питань соціального захисту та профілактики правопорушень неповнолітніх).

Але всі перелічені завдання є однаковими для всіх рівнів, що призводить, зокрема, до втручання обласних структур у діяльність міських і районних органів влади.

Здається доречним використання досвіду Франції щодо запровадження принципу виділеної компетенції на прикладі забезпечення громадян освітою. Уряд визначає основні напрями та реалізує політики в межах діючого законодавства. Міністерства встановлюють навчальні плани. Університети є державними закладами, що мають академічну автономію. У компетенції регіонів перебувають ліцеї та заклади, що надають професійну освіту. Коледжі утримуються департаментами, а початкові школи та дошкільні установи утримуються комунами. Таким чином, усі управлінські суб’єкти діють у чіткій відповідності з визначеною компетенцією та визначеними ресурсами.

Враховуючи зазначений досвід, вважаємо, що Кабінет Міністрів України повинен визначати стратегію та забезпечувати реалізацію політики щодо захисту прав дитини з урахуванням міжнародного та в межах національного законодавства. Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту повинне створювати єдину Національну програму щодо захисту прав сім’ї, дітей та молоді. Регіональні інституції мають забезпечувати виконання зазначеної програми на місцевому рівні. Для цього виконавчим радам всіх рівнів слід ініціювати створення агенцій та громадських формувань, які забезпечуватимуть захист прав дитини і будуть їм підзвітні. У свою чергу, міські ради повинні взяти під свою опіку притулки для неповнолітніх, районні - спеціалізовані служби і формування для дітей і молоді, районні у містах та сільські ради - дитячі будинки сімейного типу, патронажні та прийомні сім’ї. Завдяки цьому з’явиться більше можливостей працювати безпосередньо з дитиною та середовищем, в якому вона зростає, а також розмежувати функції і повноваження.

Вчені вважають, що “немає чіткого розмежування функцій регіональних органів влади і органів місцевого самоврядування”. Задовольнити потреби населення в управлінських послугах можливо лише за умови розмежування таких повноважень. На сьогодні конкретний розподіл відсутній, значна частина повноважень дублюється. Державні органи влади не повинні вирішувати питання, які успішно можуть розв’язуватися на рівні органів місцевого самоврядування.

Для забезпечення якісного управління сферою захисту прав дитини важливо поєднувати принципи централізму і децентралізму. Децентралізація влади передбачає делегування повноважень держави органам місцевого самоврядування, одним із завдань яких