А. Кравченко соціальну роботу розуміє як спеціальну професійну галузь, що є сектором практичного застосування соціологічних та психологічних принципів до розв’язання проблем, які визначають суспільні чи індивідуальні негаразди. Аналогічної точки зору дотримується В. Жмир. Він визначає соціальну роботу як теорію і практику соціальної політики правової, соціальної, демократичної держави й громадянського суспільства, що спрямована “...на окремі соціально неповноцінні групи та індивідів з метою соціальної адаптації їх до існування за пересічних (середньостатистичних) умов конк-ретного суспільства”.

Таким чином, акцентуємо увагу на тому, що соціальна робота відіграє одну з провідних ролей в процесі становлення громадянського суспільства. Зазначимо, що ідеї громадянського суспільства сприяли появі різних форм соціальної роботи, які сьогодні мають зв’язок не тільки із суспільством як більш загальною системою, але і свою внутрішню логіку розвитку, визначену цілісність. Як соціальний інститут, що діє в системі суспільних відносин – економічних, соціальних, політичних, духовних та інших, – вона (соціальна робота) бере участь у їхньому регулюванні, здійсненні функцій, що забезпечують життєдіяльність окремої людини і суспільства в цілому. При цьому соціальна робота як функція або система функцій суспільства виконує відповідні зобов’язання і перед суспільством, забезпечуючи його стабільність, і перед окремою людиною, що має проблеми, допомагаючи їй.

Необхідним допоміжним інструментом соціальної роботи при цьому є її інфраструктура, яка здатна в практичному плані забезпечити інструментарій, тобто надати з боку громадянського суспільства та держави вичерпну допомогу кризовій людині з будь-якими вадами, в будь-який час і незалежно від місця її проживання та статево-вікових характеристик.

Таким чином, здійснюючи теоретичний аналіз соціальної роботи як практики, ми виходимо з розуміння її провідним чинником розбудови громадянського суспільства, головними завданнями якого є забезпечення законних прав кожної людини, гарантія вільного ви-бору нею тих чи інших форм економічного, духовного, політичного буття, ідеології, світогляду, надання можливості вільно висловлювати і відстоювати свої по-гляди та інтереси.

Говорячи про громадянське суспільство як сукупність суспільних відносин, людську індивідуальну сутність ми розглядаємо як родову, тобто як внутрішню всезагальність, що об’єднує індивідів природними узами.

У своїй книзі “Походження сім’ї, приватної власності і держави” Ф. Енгельс вказує на те, що історія людства знає різні форми співіснування індивідів, але найбільш високою формою є сім’я, як одна з форм організації спільного життя людей, що забезпечує відтворення та продовження людського роду. Як фундамент суспільства, сім’я є джерелом духовного росту та матеріального добробуту людини. Соціальна діяльність є діяльністю родовою, тому від добробуту окремої родини залежить і добробут суспільства, і навпаки. Родина – це суспільство в мініатюрі. Саме в сім’ї закладаються основи виховання та формування особистості, через неї успадковуються духовні цінності, життєвий досвід, трудові навички, національні особливості, з рештою, все те, що формує менталітет нації. Сучасність знову доводить той беззаперечний факт, що сім’я є головним середовищем формування особистості. Це загальновідома істина.

Крім того родове буття людини є джерелом відтворення її сутнісних сил поза межами виробництва. В контексті нашого дослідження ми розглядаємо діяльність як субстанційну основу родового буття людини, що обумовлює морфологію системи соціальної роботи.

З погляду російських дослідників, соціальна робота є діяльністю, яка сприяє оптимальному формуванню, здійсненню і реабілітації життєвих сил, індивідуальної і соціальної суб’єктності людини. Життєві сили людини розуміються як її здатності до творення і відтворення життя як біосоціальної істоти, здатності до ефективного задоволення потреб, підтримки життєзабезпечення і діяльного існування у всіх сферах буття суспільства, рівнях його організації. Життєві сили людини виступають як єдність індивідуальної і соціальної суб’єктності. Індивідуальна суб’єктність – це здатність людини задовольняти і розвивати свої різноманітні потреби індивідуально-особистісними засобами. Соціальна суб’єктність трактується як здатність людей задовольняти і розвивати свої інтереси й потреби за допомогою соціальних інститутів, установ та організацій суспільства.

В економічній сфері її завдання полягає у сприянні відтворенню робочої сили людини як найважливішого елементу суспільного способу виробництва. Продуктом необхідної праці у цій сфері є нова якість робочої сили, яка утворюється через наявність культури, професійних знань, умінь, навичок працівників.

У соціальній сфері соціальна робота зосереджується на процесі формування та задоволенні вітальних потреб людини, які є системоутворюючим чинником соціальної діяльності, через своє інфраструктурне забезпечення. Вона виступає фактором формування громадянського суспільства. Продуктом необхідної праці у цій сфері є родове буття людини та форма його організації – громадянське суспільство.

В політичній сфері соціальна робота частково сприяє самоорганізації людини зокрема, громадянського суспільства в цілому. Продуктом необхідної праці в цій галузі є соціальна держава.

В духовній сфері завданням соціальної роботи є створення теорії та наукове обґрунтування тих процесів, що відбуваються в сучасному світі. Як наслідок, продукт необхідної праці – теорія соціальної роботи та академічна дисципліна.

У світі існують різні тлумачення ролі і завдань соціальної роботи в суспільстві, що постають перед нею у контексті практичної діяльності. З нашої точки зору, призначенням соціальної роботи є вибір тих механізмів, завдяки яким кожна людина в суспільстві має рівні можливості для реалізації своїх потреб. Вибір та характер цих