Принцип зворотного зв’язку вимагає моніторингу ходу виконання управлінських рішень, отримання інформації про якість і умови їх здійснення, конкретних кількісних показників. Ця інфор-мація мусить охоплювати основні складові керованої системи.

Будь-яка діяльність, набуваючи професійного статусу, регламентується відповідними нормативними документами. Тому цілком природно наступним елементом системи соціальної роботи є нормативна база, яка використовується для: державного регулювання в галузях соціально-економічної сфери; соціально-економічного програмування; підвищення ефективності соціальної політики; чіткого визначення центрів відповідальності в структурі державного управління; міжбюджетного регулювання; оцінки економічної самодостатності громадян, їх родин, підприємств, регіонів; віднесення об’єктів управління до категорій донорів та реципієнтів; державного регулювання мінімальної заробітної плати та реформи оплати в цілому; адресного соціального захисту населення, підприємств, регіонів; визначення рівня економічної безпеки.

Призначення або головна функція нормативної бази визначається тим, що вона задає певні форми та засіб функціонування механізму соціального забезпечення або соціального захисту. В багатьох країнах світу соціальний захист – це складна система, що охоплює охорону праці і здоров’я, забезпечує стабільні робочі місця, підвищення професійної кваліфікації, одержання доходів і доступ до комунальних послуг, достатнє матеріальне забезпечення у похилому віці, лікування, тобто соціальний захист за будь-яких обставин. Система також включає можливість захисту особистих прав, а також права на свободу від насильства і гноблення.

Людина все життя може перебувати на межі й ніколи не потрапити до категорії кризової, але якщо вона потрапляє у кризовий стан, нормативна база є і умовою, і вимогою вирішення проблеми. По суті, умови – це деякий розкиданий матеріал, що чекає і вимагає свого застосування. Вирішення проблеми починається з того моменту, коли вона досягла критичного стану, який матеріалізується у вигляді вимог. Для людини нормативна база – це умови, для закладів соціальної роботи – вимоги, які необхідно забезпечувати за допомогою наявної інструментальної бази, тобто інфраструктури.

Практичною основою реалізації завдань цієї системи соціальної роботи є закони. Рівень реалізації прийнятого Закону є критерієм зрілості системи соціальної роботи. Інша справа, якщо закон має вади, тоді критерій має хиби. Зазначимо, що правові норми, які регулюють суспільні відносини, мають бути адекватними загальнолюдським цінностям і моралі, а також відповідати правовим принципам соціальної демократичної держави.

Аналізуючи зміст нормативно-правової бази соціальної роботи, зазначимо, що він охоплює: по-перше, організаційну діяльність; по-друге, роботу з кадрами та державну службу; по-третє, фінансово-господарську діяльність інститутів соціальної роботи, регламентовану законами. Завдяки нормативним документам ми маємо можливість оцінити ефективність інфраструктурного забезпечення системи соціальної роботи – концентрацію засобів виробництва, наявність ліжко-місць у медичних закладах на одного клієнта, стандарти задоволення потреб, рівень і темпи надання послуг, відповідальність за якість тощо.

Об’єднати всі елементи системи в єдину цілісну структуру, створюючи необхідні передумови для задоволення потреб людини покликані комунікаційні канали. Комунікація є взаємодією суб’єктів і за своєю моделлю нагадує двосторонній потік інформації пізнавального та емоційного характеру. Матеріальним підґрунтям соціальної комунікації сучасні дослідники пропонують розуміти комунікаційні канали, тобто засоби “цілеспрямованої передачі інформації у процесі комунікаційної діяльності” [19, 16–17].

Підсумовуючи викладене вище, приходимо до висновку про безпосередній зв’язок інфраструктури з іншими елементами системи соціальної роботи. Остання є формальною, створеною фізичною та розумовою працею людини, складною (за кількістю елементів), універсальною, інтегрованою, здатною до сталого функціонування і поступального розвитку в залежності від динаміки соціовітальних потреб населення країни системою, яка потребує інфраструктурного забезпечення.

1.3. Історичні і соціально-педагогічні передумови становлення

і розвит-ку інтернатного та напівінтернат-ного типу закладів

Історичні джерела свідчать, що перші виховні будинки для покинутих дітей з'явилися при церквах м. Кесарія (Мала Азія) за ініціативою єпископа Василя Кесарійського. У 787 році подібний заклад відкривається при соборі у Мілані. Тривалий час він залишався єдиним у Європі, і лише у ХІVст. їх кількість збільшилася до 30. Цікаво, що вже на той час там не лише піклувалися про дітей-сиріт, але й вели профілактичну роботу: допомагали матерям, запобігаючи відмові від дитини, передавали дітей у родини, переважно селянські, здійснювали контроль за їх вихованням. Та й у подальшому більшість дитячих притулків очолювали священики. Був широко відомий, наприклад, виховний будинок, створений у 1640 р. у Парижі відомим священиком Вінцентом Деполем. Йому вдалося отримати фінансування від самого короля Людовика XIV, дістати матеріальну підтримку від дворянства. Створювались ордени - великі церковні організації, що мали на меті благодійність і стали на цій стезі широко відомими. Деякі існують і зараз, наприклад, орден «Милосердя», керований, свого часу, матір'ю Терезою.

На початок XX ст. лише православна церква нараховувала 67 єпархій, 48 тисяч приходів, 81 тисячу храмів, а також 1200 чоловічих і жіночих монастирів. З давніх часів монастирі та храми утримували лікарні, притулки, богадільні. Опіка, піклуванняу нашому суспільстві завжди поважались. Століттями милосердя і співчуття носили суспільний характер і були властиві не лише дворянству чи купецтву, а й іншим прошаркам населення.

у VIII - IX ст. відбувається перехід до малої родини, яка складається з подружжя і дітей. Тепер виявляє турботу про малих дітей не громада, а родина; після смерті батьків вирішується проблема опіки, успадкування майна. Цікаво, що з приходом християнської моралі було заборонено ховати з померлим чоловіком його дружину, бо це зумовлювало збільшення кількості дітей-сиріт.

Ідея правового захисту дітей, що залишилися без батьків, зародилася ще у Київській Русі: у "Руській Правді" вперше з'явилося поняття "опіка". Так, у ст. 99 йдеться про те, що після смерті батька опікуном малих дітей стає хтось з найближчих родичів або вітчим, якщо мати виходить заміж вдруге. Опікуну