У ситуації вибору змісту і форм діяльності кожна молода людина прагне керувати власним розвитком як процесом. Тому пропонується розглядати цей процес як складну структуру, що включає такі види діяльності: самоосвіта; самовиховання (робота над характером, емоційним та моральним розвитком, філософією життя тощо); вибір напрямку (галузі) освіти та професії; вибір конкретного місця роботи; вибір групи друзів, товаришів, колег; участь у певних громадських і політичних організаціях; рішення щодо вступу до шлюбу і складу сім'ї; пошуки шляхів досягнення поставленої мети.

Бажано, щоб молода людина сформувала в собі вміння здійснювати відповідний вибір з різних альтернатив. Соціалізуючі інститути працюють заради того, щоб надалі вони переставали бути потрібними, їх головне завдання – “запустити механізм самоорганізації і саморозвитку”. Найбільш повноцінно цей механізм може спрацювати у різних видах діяльності.

Звідси слід вести мову про те, що суспільство може і повинне допомагати молодому поколінню залучатися до активної діяльності, створюючи умови для його становлення та інтеграції в життя суспільства. Проте не досить лише створити умови для позитивно-мотиваційної діяльності, потрібно затратити багато енергії, щоб сформувати у молоді традицію аналізу свого становища, здатність нести відповідальність за свої вчинки, співпрацювати, приймати спільні рішення у групі, здійснювати реальну суспільну діяльність і розвивати необхідні для такої діяльності навички та вміння.

Звичайно, цілком зрозуміло, що основою стабільності таких умов і такої діяльності є систематична допомога всіх інфраструктур соціалізації, наявність механізму взаємодії державних і недержавних соціальних інститутів, суть діяльності яких має бути спрямовано на оптимізацію соціалізуючого процесу.

Проте не можна не звернути увагу на особливість впливу на молоду людину чи дитину конкретного соціуму, в якому можуть проявлятися як позитивні, так і негативні тенденції. З одного боку, у соціумі можна спостерігати за активізацією самостійності, ініціативності, творчої співпраці, саморегуляції та самоконтролю, з другого – за проявом завищеної самооцінки, агресивної незалежності, утвердження переваги власного “Я” над іншими, надмірної амбітності тощо. І всі ці якості суб'єкта проявляються, безперечно, в діяльності.

Узагальненим критерієм оцінки діяльності соціальних служб для молоді є факт розробки та використання ними соціальних технологій, під якими перш за все треба розуміти спосіб використання особистісної діяльності з метою досягнення соціально значущих цілей. При цьому соціальна технологія проявляється у двох аспектах: як проектування форм, методів, шляхів реалізації ідей і як прояв проекту в діяльності. Ці два етапи соціалізуючого процесу, безперечно, завжди взаємодіють і впливають один на одного.

ВИСНОВКИ

Наша робота підійшла до свого завершення. В ході роботи нами були вирішені наступні завдання:

1) здійснення аналізу поширених у вітчизняній педагогічній науці теоретичних підходів до проблеми громадянського виховання підростаючого покоління;

2) визначення ролі молодіжних громадсько-просвітницьких організацій та діяльність державних органів влади у формуванні національної самосвідомості молоді;

3) розробка і проведення практичного дослідження - анкетного опитування, присвяченого проблемі визначення рівня національної самосвідомості учнівської молоді.

Опрацьований матеріал дозволяє нам дійти висновку, що процес формування громадянина України та його головної риси - громадянськості є наслідком такого процесу, як соціалізація, в структурі якої нас найбільше цікавлять громадянське виховання і самовиховання. Соціалізація відбувається під впливом значної кількості обставин та чинників: держави, суспільства, сім'ї, неформальних груп, засобів масової інформації, релігії та багатьох інших.

Зараз є очевидним, що дія багатьох з цих чинників в галузі формування громадянськості українських школярів є стихійною, не досить ефективною, а часто і деструктивною. Стихійна соціалізація, надто повільно прилучаючи, чи не прилучаючи взагалі, школярів до системи громадянських цінностей і святинь, тим самим сприяє обмеженню духовного та предметного простору для дії безпосередньо громадянського виховання. Тому головне навантаження в нелегкій, але шляхетній справі громадянського виховання підростаючої молоді, лягає на шкільних вчителів - вихователів.

Віддані ідеї української державності, вони можуть і повинні озброїти учнів суто громадянськими знаннями і навичками, сформувати у них громадянський досвід, компенсувати в ньому брак того, що необхідно для повноцінного розвитку громадянськості, подолати чи послабити негативні впливи, організовано залучити школярів до перетворення суспільного і етнічного середовища.

З погляду етнічного і національного буття людини й суспільства ідентичність є своєрідним критерієм і рівнем розвитку самосвідомості людей певної нації, країни, спільноти; результатом функціонування різних типів ідентифікацій. Вона являє собою не просто їх суму, а скоріше за все якісно нову комбінацію старих і нових ідентифікаційних фрагментів. Об’єднуючим началом для них є самоідентифікація особи як потреба людини належати до певної спільноти. Цілісність етнічної ідентичності сприяє збереженню етнокультурного консенсусу з фундаментальних питань суспільно-політичного розвитку.

Національна ідентичність спирається, на відміну від етнічної, на свідомий вибір і залежить від раціональних чинників – усвідомлення суб'єктом ідентифікації історичних, громадянських, політичних вартостей, що є вторинними щодо тих, які лежать в основі етнічної ідентифікації і які є незмінними. Раціональний вибір при цьому може послуговуватися переосмисленими культурними ідентитетами.

Становлення в українському суспільстві стійкої самоідентифікації молоді пов’язане насамперед зі здійсненням молодіжної політики, яка, зокрема, повинна включати: адаптацію молоді до можливостей громадянського суспільства; органічне поєднання з етнонаціональною політикою через вітчизняну правову базу та міжнародний досвід; утвердження основоположного для державної самоідентифікації принципу "нація – держава", що має відігравати у свідомості молоді роль не лише етноконсолідуючого чинника, а й полі-тичної мети; врахування зростання ролі особистісного чинника у політичних процесах.

З точки зору формування етнічної та національної ідентичності у студентської молоді звертають на себе увагу такі характерні ознаки: раціонально-практичне наповнення етнічної та національної ідентич-ностей соціальним та практично-політичним змістом; відсутність усвідомлення чіткої межі між етнічним і національним буттям; орієнтація на нові цінності, першочерговими