період від приблизно 300 р. до н. є., коли Зенон почав викладати своє вчення, по II ст. н. є. (серед останніх великих представників стоїцизму Луцій-Анней Сенека (прибл. 4 до н. є. — 65 н. є.) і Марк Аврелій (121 — 180 н. є.). Згідно з вченням стоїків боги і природа — одне і те ж, а людина — частина богоприроди. Як сутність розумна людина є вже не просто членом-грома-дянином поліса, а елементом світу. Звідси випливає ідея світового, а не полісного громадянства. Світ, у свою чергу, є не тільки великий організм, але й велика держава. І в цій державі громадяни принципово рівні один одному, бо людина є сутність розумна, а розум притаманний усім. Інакше кажучи, стоїчна філософія припускає цілком інший просторовий горизонт життя людини. Тут з'являється поняття найбільшої держави як держави держав, величезної імперії. Саме такій соціальній ситуації — постійний та єдиний культурно-політичний простір, що весь час розширюється, й адекватні міркування стоїків.
Органічне розуміння світоустрою і соціального світу приводить стоїків до революційної на той час ідеї універсальної солідарності. На їх думку, члени одного соціального організму не можуть перебувати у протистоянні між собою, не повинні шкодити один одному.
Всі люди — брати, а універсальний етико-правовий закон природний, бо є принципом збереження соціальності як частини світового цілого, де позитивну взаємодію людей забезпечує індивідуальне існування. У такий спосіб стоїки намагалися витворити ідеальну модель державного ладу.
Водночас вони, а також Марк-Туллій Цицерон (106—43 до н. є.) виробили такий категоріальний апарат, що ніяк не сполучався з тодішньою соціальною реальністю, хоч певну наукову цінність становить визначення Цицероном держави як «справи народної».
Філософ, впливовий релігійний діяч Аврелій Августин (Блаженний) — (354—430) — розглядав два різновиди держави — «град Божий» та «град земний» (церква і держава). Тобто одні люди живуть за земними стандартами, інші — за божественними. Тісний союз між ними утворив теократичну імперію, що стримала занепад рабовласництва. Він уперше глянув на історію людства як на єдиний, закономірний та об'єктивний процес. Августин вважав мир вищим ідеалом будь-якого суспільства, але в земному суспільстві він триває недовго, тому що його роздирають егоїзм і ворожнеча.
3. Протосоціологічні погляди в середньовіччі
Розпочавшись у V ст., епоха середньовіччя тривала три періоди: раннє середньовіччя (V—XI ст.), період розвинутого феодалізму (XI — середина XV ст.), пізнє середньовіччя (кінець XV — середина XVII ст.). Історичною межею стали розпад античного суспільства, падіння Західної Римської імперії, формування феодальних відносин, які, спричинивши суттєві соціально-політичні зміни, потребували відповідного теоретичного обґрунтування. Головним джерелом знань про світ, природу, людину, суспільні відносини стає релігія, суттєво потіснивши і навіть поставивши собі на службу науку.
Масові єретичні рухи, що прокотилися Європою в XI—XIII ст., засвідчили хиткість феодального устрою, доконечну потребу в доктрині, яка, обґрунтовуючи його непорушність, сприймалася в масах.
Одним з найпомітніших тогочасних мислителів, які взяли на себе місію, був ідеолог католицизму, впливовий релігійний діяч, домініканський монах Фома Аквінський (1225—1274). Широко застосовуючи положення Арістотеля, він виводить ієрархію форм світу: від Бога — чистого розуму — до духовного світу і матеріального, де вищі форми дають життя нижчим. За таким же ієрархічним принципом будується й суспільство: піддані підкоряються царям і світській владі на основі законів, як природних і писаних, так людських і божественних. Людська воля має підкорятися волі Бога, порушення феодальних законів є тяжким гріхом. Виділяючи чотири види законів, Фома Аквінський вибудовує досконалу, на його погляд, систему світового порядку: народ — володар — за-конолюдський — закон природний — закон божественний — закон вічний.
За середньовіччя формою соціальної і політико-правової теорії стали єретичні рухи народних мас (бо-гоміли, катари, альбігойці), які, не заперечуючи основної догматики християнства, виражали соціальний протест проти існуючої католицької церкви та феодально-кріпосницького ладу. Яскравим прикладом є вчення Марселія Падуанського (1280—1343). Значний внесок у розвиток пізнання людини, суспільства зробили представники середньовічного гуманізму Аліг'є-рі Данте (1265—1321), Франческо Петрарка (1304— 1374), Леонардо Бруні (1370—1444), В. Лоренно (1407—1457) та ін. Проте в цілому середні віки — це період спаду в історії політичних, соціальних і правових вчень порівняно з античним світом, що було зумовлено догматичним тиском, насамперед з боку католицтва, схоластичністю, метафізичністю свідомості.
4. Протосоціологічні погляди доби Відродження
Епоха Відродження стала своєрідним синтезом культури, філософських, політичних знань, властивих античності й середньовіччю. Головна домінанта її: орієнтація суспільно-політичної, естетичної думки, культури і мистецтва до ідейно-теоретичних джерел античності. У центрі світоглядних, естетичних конструкцій фігурує людина, а гуманізм — своєрідне світське вільнодумство — витісняє догматизм церкви, схоластику. Повага до гідності людини, визнання пріоритету її прав, необхідності гармонійного їх розвитку і соціального буття були в цей час провідними.
У розвитку філософської, соціологічної думки епохи Відродження окреслюється три етапи:
1. Гуманістичний (середина XIV — середина XV ст.), якому властиве протиставлення середньовічного теоцентризму інтересу до людини, її зв'язків зі світом.
2. Неоплатонівський (середина XV ст. — перша третина XVI ст.), на якому домінує розгляд проблем буття.
3. Натуралістичний (середина XVI ст. — початок XVII ст.), з його прагненням пристосувати закони природи до пізнання соціальної реальності.
Пожвавлення інтересу до філософських, соціально-політичних вчень Платона, Арістотеля, Цицерона мало не стільки пізнавальний мотив, скільки виражало намагання, розвинувши їх, пристосувати до нових історичних реалій. Відповідно в основі соціальних конструкцій мислителів Відродження — гуманістичні принципи організації суспільства. Англійський юрист, філософ — Томас Мор (1478—1535) у своїй праці «Утопія» основною причиною пороків