як глибинна, визначальна властивість останньої, характеризується двома складовими: так би мовити, загально-соціальною (здатність держави задо-вольняти потреби всього суспільства, передусім забезпечувати його збереження, виживання як цілісного соціального «організму») та спеціально-соціальною (можливість держави задовольняти інтереси насамперед домінуючої, зокрема панівної, частини населення).
Зміст загальносоціальпої складової є, ясна річ, однозначним для всіх держав, що існували й існують у соціально неоднорідному суспільстві. І тому, якщо обмежитись тільки нею, розкрива-ючи соціальну сутність розглядуваного явища, то доведеться дійти висновку, що остання с одна-ковою в усіх без винятку державах.
Однак при такому підході (а він завжди мав та й нині має чимало прихильників) ігнорують-ся або щонайменше нівелюються такі істотні відмінності між державами, котрі (відмінності) не можуть бути пояснені лише зовнішніми явищами чи випадковими обставинами. Його хибність вбачається, зокрема, й у тому, що він принципово виключає класифікацію держав за їх соціаль-ною сутністю і не спроможний привести до відповіді принаймні на такі — можна сказати, рито-ричні — запитання:
Якщо держава служить усім її громадянам, то чому, як правило, значні їхні угруповування ви-ступають проти неї, чинять опір її політиці?
Чому між різноманітними частинами суспільства, між політичними партіями, що представ-ляють інтереси цих частин, точиться гостра боротьба за здобуття та втримання державної влади?
Чому всередині представницьких (насамперед вищих) органів держави утворюються різно-манітні фракції, групи, блоки, які не тільки об'єднуються, але й конфліктують між собою?
Хіба ж такі питання не пов'язані із розкриттям соціальної сутності держави? Хіба вони не породжуються саме такою сутністю?
Гадаємо, що це не так.
Тому-то й обмежувати характеристику соціальної сутності держави тільки її загальносоціальною складовою є насамперед (як нам уже доводилося зазначати) втечею від сутності (яки-ми б зовні привабливими аргументами така позиція не виправдовувалась: скажімо, інтересами збереження соціальної стабільності, порядку чи забезпечення у суспільстві злагоди, єдності, кон-сенсусу тощо)2.
Не менш помилковою позицією є також зведення соціальної сутності розглядуваного яви-ща лише до її спеціально-соціальної складової (ця позиція була представлена, як відомо, «ленін-сько-сталінським» варіантом вульгаризації, однобічної інтеграції марксистського державорозуміння; вона і тепер має поодиноких прихильників)3.
Протягом людської історії співвідношення між наведеними вище двома складовими со-ціальної сутності держави зазнавало змін внаслідок трансформації конкретних умов існування й функціонування багатьох держав. У цих змінах саме і слід вбачати розвиток соціальної сутності держави, зрештою — розвиток держави та її сутності як суспільного феномена.
Задля характеристики цього процесу видається доречним скористатись класично-діалектичною соціально-філософською парадигмою Гегеля і, вдаючись до її категоріально-термінологіч-ного апарату, представити — з деякою умовністю — розвиток соціальної сутності держави у ви-гляді наступних етапів:
держава як цінність «у собі» (тобто як форма політичної організації ранньокласового суспільства — «архаїчна держава») — на цій стадії сутність держави виявляється насамперед на загальноцивілізаційному рівні, а саме — на рівні забезпечення виживання всього суспільства, збе-реження певного, мінімального рівня соціальної організації та культури; на цій стадії свого роз-витку держава цілком підпорядковує собі окремого індивіда й існуючі спільноти, вона практично
не рахується з їхніми особливими потребами й інтересами (така позиція підтверджується, зокре-ма, деякими сучасними дослідженнями проблеми походження держави у галузі політичної ан-тропології4;
держава як цінність «для себе» (тобто форма політичної організації класового суспільст-ва, в якому розвинулися досить гострі суперечності між окремими класами, соціальними група-ми чи прошарками) — на цій стадії вона забезпечує, поряд з потребами виживання усього сус-пільства, також і особливі інтереси певних, домінуючих соціальних спільнот, яким належить ре-альна влада у суспільстві (дефініція поняття саме такої держави й обстоювалася переважно у мар-ксистській теорії як загальне визначення поняття держави; саме визначення поняття такої держави розглядалося у цій теорії як загальне поняття держави, держави «у власному розумінні слова», а держава, яка не відповідає цьому визначенню, — зокрема загальнонародна соціалістич-на держава — вважалася «напівдержавою», державою «не у власному смислі слова»5;
держава як цінність «для інших» (тобто як форма політичної організації суспільства, ви-соко розвиненого в економічному, соціальному, культурному та інших відношеннях) — на цій стадії держава, створюючи умови для належного функціонування всієї сукупності соціальних си-стем і підсистем, гарантуючи формально рівні можливості для розвитку кожної окремої особи як самодостатньої цінності, забезпечує оптимальне поєднання особливих інтересів окремих інди-відів та їхніх спільнот із всезагальним інтересом усього суспільства, вираженим державою.
Останній із зазначених етапів відповідає сформованій соціальній правовій державі, оскіль-ки тільки вона спроможна забезпечити належний рівень існування й розвитку кожного члена су-спільства та необхідні умови для здійснення, охорони й захисту прав і свобод кожної людини6.
З огляду на щойно схарактеризований процес, загальна характеристика співвідношення двох складових соціальної сутності держави може бути відображена такими положеннями:
Будь-яка держава задовольняє першочергово загальносоціальні потреби та інтереси сус-пільства, формою політичної організації якого вона виступає;
Залежно від конкретних історичних умов держава неодмінно виражає, так чи інакше, й особливі інтереси певної (домінуючої) частини суспільства, проте лише настільки, наскільки во-ни, хоча й відрізняються від загальних інтересів усього суспільства, але не суперечать їм, не пере-шкоджають їх задоволенню;
Будь-яка держава, як правило, забезпечує у своїй діяльності оптимальне — за даних конкретно-історичних умов — поєднання загальносоціальних інтересів та особливих інтересів окре-мих соціальних спільнот, груп чи осіб; при цьому об'єктивним критерієм такої оптимальності якраз і є збереження цілісності та загальної безпеки суспільства як єдиного соціального «організму», який зберігає здатність до самовідтворення й саморозвитку;
Тенденцією розвитку держави є поступове усунення (або принаймні послаблення) нею у процесі своєї діяльності протиріч між особливими інтересами та інтересом загальносоціальним.
Показовим є те, що майже всі вітчизняні автори, розглядаючи співвідношення