Українська держава: проблеми дослідження соціальної сутності. Констатації, оцінки цієї сут-ності час від часу подаються у різних джерелах: скажімо, у виступах керівників чи представників виших державних органів, у партійно-політичних документах, у наукових працях. Такі оцінки є досить неоднозначними, іноді навіть взаємовиключними8.

Які ж з них відповідають дійсності, — це, гадаємо, можуть прояснити лише спеціальні нау-кові дослідження. При проведенні таких досліджень, можливо, й виявляться корисними наведені вище методологічні положення.

Та поряд з ними варто взяти до уваги наступне.

По-перше, зміст і співвідношення потреб та інтересів різних суб'єктів суспільства (та й на-віть одного суб'єкта) постійно змінюються. Тому як кожна конкретна акція держави, так і низка, система таких акцій, що ними опосередковується державна політика, мають бути предметом, так би мовити, потребової експертизи, «спроектованої» на ті або інші спільноти, групи, об'єднання.

По-друге, при проведенні такого дослідження не можна не зважати на те, що серед потреб та інтересів (з якими співставлятиметься, «звірятиметься» діяльність держави) існують як біжучі, так і перспективні; як нагальні, так і менш актуальні; як усвідомлені — правильно чи помилково, так і неусвідомлені.

По-третє, різні гілки державної влади — особливо ж за умов дійсного її розподілу між ними — можуть своєю діяльністю неоднаковою мірою відповідати потребам різних суб'єктів суспіль-ного життя.

Нарешті, по-четверте, визнання тієї чи іншої частини суспільства «домінуючою» має бути результатом конкретно-соціологічного ситуативного дослідження, яке б дозволило виявити зміст і характер, сфери і межі цього домінування (економічного, політичного, духовно-ідеологічного, військового тощо).

Усе це свідчить про неабияку складність реального з'ясування соціальної сутності будь-якої держави, зокрема України.

І тим не менше, якщо оцінка такої сутності не спиратиметься на досить конкретні, методо-логічно обгрунтовані наукові дослідження, вона буде недостатньо переконливою, декларатив-ною, залишатиме, так чи інакше, місце для сумнівів і заперечень.

Держава повністю не співпадає із суспільством, не розчиняється в ньому, вона є організацією, яка певним чином відокремлена меха-нізмом здійснення влади і управління суспільством, як апарат влади має власні закономірності становлення, функціонування та розвит-ку, особливі інтереси і потреби. Тому вивчення ознак держави слід розглядати як з точки зору єдності держави і суспільства, так і з точ-ки зору їх відокремлення. Методологічний підхід до такого аналізу поняття сутності та призначення держави дає тлумачення держави як особливої форми організації суспільства, форми, яка є його внут-рішньою організацією, структурою соціальних відносин, засобом їх опорядкування і забезпечення безперешкодного існування, а в зов-нішньому аспекті об'єднує суспільство у вигляді території, фізичних осіб — громадян та об'єднань, держав-них службовців та органів, законів та інших правових до-кументів.

Як особлива ор-ганізація держава має такі ознаки:

1. Територія, яка визначається державним кордоном. У територію держави входять суходіл, внутрішні моря, ріки, зовнішні моря і те-риторіальні води (в межах 12-мильної зони і континентальний шельф), повітряний простір у межах кордонів, дипломатичні пред-ставництва, торгові, пасажирські та військові морські та повітряні судна, літаки та космічні апарати. Держава закріплює все населення певною територією, встановлює певний режим проживання і пере-сування в межах території, а також виїзду за кордон. Територіальна ознака породжує інститут громадянства. Громадянин держави на-буває :

а) обов'язку підкорятися державно-владним велінням;

б) права на заступництво і захист держави.

Без цієї ознаки немає держави, оскільки вся територія є власніс-тю всієї держави — матеріальною базою розвитку суспільства.

2. Суверенітет. Суверенітет держави означає, що державна влада єдина в межах своєї території, не залежить від інших влад усереди-ні суспільства і має незалежність у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики.

Повна самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням пот-реб національного розвитку та самовизначення будь-якої народності, яка займає певну територію і володіє достатніми здібностями й енергією розвитку.

М. Грушєвський „Суверенітет народу не безмежний: він обмежений тими рамками, які йому став-лять справедливість і права індивідів”.

Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. вказує на такі ознаки державного суверенітету України: верховенст-во, самостійність, повнота і неподільність державної влади в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.

Слід відрізняти суверенітет держави від суверенітету народу і су-веренітету нації.

Суверенітет народу — верховенство народу (тобто громадян усіх національностей, що живуть на території держави) як джерела і но-сія влади, його право самому вирішувати свою долю, безпосередньо або через представницькі органи брати участь у формуванні напрям-ку політики держави, складу її органів, а також контролювати діяль-ність цих органів. Порушення суверенітету веде до часткової або пов-ної втрати державності.

Національний суверенітет — це сукупність повновладдя нації та прав, що гарантують незалежність особи. Він забезпечується, насам-перед, державністю, комплексом конституційних прав і юридичних актів, а також традиціями і неписаними правилами поведінки. Істот-ну роль відіграють демократичні гарантії — соціальні, економічні, політичні, культурні.

Національний суверенітет як загальнолюдська гуманістична цін-ність за сучасних умов набуває особливого значення у зв'язку з відновленням пріоритету саме загальнолюдських цінностей. Визнан-ня суверенних прав нації є аналогічним визнанню прав людини. Во-но надає гуманістичної і демократичної спрямованості політичному розвиткові держави, яка прагне до непідвладності іншим державам. Суверенітет — та основа, на якій внаслідок вільного самовизначен-ня встановлюється той чи інший політичний характер державності, соціальної та культурної цілісності суспільства. Він передбачає узго-дження природного невід'ємного права основної нації на збереження і розвиток власної культури і самобутності з принципом забезпечен-ня громадських прав і культурного самоврядування всіх національ-них та етнічних груп, що проживають